Ігор Качуровський

Залізний К У Р К У Л Ь

 РОЗДІЛ ПЕРШИЙ


І


Небо на сході, за ними, ставало з блакитного олив'яно-синім, нижчим і важчим. Легкий, бадьорий морозчик сковував відталі за день калюжі. Відчувалося наближення вечора. А вони йшли, не поспішаючи, серединою широкої вулиці.
Було їх четверо: попереду — могутньої будови, не старий ще чоловік з клунком за плечима, далі — впряжені в саночки: по-міському вбрана дівка та хлопець-півпарубок і, нарешті, закутана в хустку, знесилена жінка, на вигляд старша від чоловіка. Вона не несе нічого. Очі в неї почервонілі, немов заплакані — може, від вітру? — і вона час від часу витирає їх кінцем хустки.
Вулиця, як завжди в цей час, безлюдна. Зустрівся, правда, якийсь панок з портфелем під пахвою і проминув їх байдуже. Нетутешній.
Чийсь парубійко ішов попереду, але завернув у вуличку. Не побачив.
Троє дітей перебігло дорогу; зупинились, подивилися в слід і далі побігли. Малі, не знають.
Може, ще хто бачив здаля, так не звернув уваги: мало хіба чужих людей тепер селом переходить?
— Тату, що воно за село таке, — говорить хлопець,
— їдемо, їдемо, і все кінця нема. Таке довжелезне, хай йому згорить.
— Так гріх казати, Петре, — замість батька відповідає мати, витираючи сльози.
— Ось цить, Параско! — каже їй чоловік і зупиняється. —Ану, що там написано?
Очі звертаються в той бік, де поміж сільських хат стоїть необгороджений будинок під залізним дахом. Біля будинка — поламана дошка з написом:
«... ський ... госпний клуб», — вголос читає хлопець. — Тату, — знову звертається він до батька, — чи ще далеко будемо сьогодні їхати?
— Ані кроку, — каже чоловік, скидаючи клунок.
— А ви ж казали: сьогодні будемо вдома!
— Казав, ну то що?
— Та ми вже вдома, Петре! — втручається дівка.
— Он бачиш, мати плачуть!
— А чому ж ви одразу не сказали? — трохи ображено каже хлопець.
— А от хотів побачити, як ти сам упізнаєш. Ти ж присягався, що не забув своєї хати.
— Та то він дурив, хіба такий не одурить? — піддражнює дівка.
— А ти також дурила! — повертається до неї хлопець. — Казала: паркан на вулицю, біля паркана груша величезна, а в дворі хліви рублені, одшибна комора і клуня на все село найбільша. А нема: нічого.
— Було, синку, все було, — відповідає за неї батько,
— і комора, і груша...
Жінка починає плакати вголос; дівка тримається, але видно, що й вона ось-ось заплаче.
— Та годі тобі, Параско, — заспокоює її чоловік,
— не треба...
Двері будинка відчиняються. Розхрістаний, простоволосий, з цигаркою в зубах, на ґанок виходить парубок. Замість привітатись, він спльовує і питає недбало і зневажливо:
— З Донбасу?
— З Донбасу, з Донбасу...
— Переночувати хочете?
— Та воно, можна сказати, що й переночувати...— каже чоловік, іронічно розглядаючи парубка.
— А пропуск у тебе є?
— А ти хто такий, що у мене пропуска питаєш та до старшого на ти говориш?
— Та хіба не бачиш, — втручається в розмову жінка, — це, мабудь, Галущенкової Мотрі Дем'ян. Я по породі пізнала.
— А й справді Галущенкова порода: і губа закопилена.
— І ніс ластоватий.
— Тут не ти старший, а я, — тим часом, не вслухаючися в їхню розмову, говорить парубок підвищеним тоном. — А коли пропуска в тебе нема, то ночуй, де хочеш, а в моєму селі я не дозволю.
Але в чоловіка, що прийшов з Донбасу, ні голос, ні вираз очей, ні одна риска в обличчі — ніщо не змінилося. Спокійно прямує він до будинка:
— Ні, мабуть, я сьогодні отут, у цім домі ночуватиму...
— Куди лізеш! — загороджує йому дорогу парубок,
— Я тебе з поліцією звідси виставлю!
— Я тобі таку поліцію покажу ... — цілком лагідно, не переймаючись його криком, говорить чоловік. Бере його за плечі і, злегка піднявши, переставляє — так, ніби якусь річ прийняв з дороги. Заходить у будинок.
Парубок, отямившися після здивування і подумавши трохи, іде за ним.
Тим часом із сусіднього двору виходить баба. Придивляється до прибулих і говорить спочатку тихенько, сама до себе:
— Дивися, хто воно? І раптом скрикує:
— Параско, чи це ти!
Закутана жінка робить крок їй назустріч:
— Тітко Горпино!
— От і слава Богу! Приїхали, Параска приїхала... — радіє Горпина. І враз занепокоєно:
— А Пантелимон де?
— Пішов до хати.
— А оце діти? Це Олена чи Катря? — І вона цілує дівку.
— Це Лєна. А то Петро. Бач, який парубок.
— А де ж Катря?
— Померла в тридцять третьому... — знову плаче Параска.
Тітка Горпина також починає плакати:
— Ой, і мій же Трохим тоді помер ...
— Мати тоді пухлі ходили, — вставляє Лєна.
— І-і, доню, ми всі тоді пухлі ходили. Тільки активісти і не пухли...
Тітка Горпина хоче щось говорити далі, але в цю мить на ґанок виходить Пантелимон, а за ним суне ціла юрба: всі, кого він спіткав у будинку. Тут і сільські службовці, і ті, що прийшли до них у якійсь справі, і ті, що прийшли без жодних справ.
Шум, гомін, усі спішать привітатися з Параскою й дітьми.
— Чи ви вже обідали?
— Микиту поклич, Микиту...
— Ось я вареників принесу...
— А де ж тепер Андрій?
— А я й думаю: люди їдуть, пора б і їм ...
— І ти оце з Донбасу такий клунок припер?
— А Катря померла...
Всі щось говорять, метушаться, розв'язують саночки, помагають вносити до хати речі. Слова й вигуки зливаються в суцільний гамір. Лише низький голос Пантелимона звучить ясно і виразно:
— Так ти, Левко, тепер старостою колгоспу?
— Та не колгоспу ...
— Один біс. А старостою села хто?
— Іван Бичок.
— Нагукай його зараз. Та пошли по коней, щоб перевезти швиденько вашу контору. Бо я сьогодні в своїй хаті вечерятиму.
Десь поза спинами вислизнув з дверей і ластоватий парубок, тільки тепер він уже без цигарки і ніби менший. Він обережно сіпає за рукав бородатого дядька:
— Дядьку Максиме! Хто це приїхав?
— А ти не знаєш? А чий це дім?
— Сільуправи.
— А раніше чий був?
— Колгоспу.
— А ще раніше?
Не знати, що відповів би парубок на це питання, бо він почув скерований до нього наказ Левка, старости колгоспного чи, по-новому, громадського двору:
— Дем'яне! Біжи до Івана Кириловича. Нехай іде сюди зараз: Пантелимон Шаблій приїхав, треба сіль-управу перевозити.
Дем'ян, як був без шапки, побіг.
II
У просторій кімнаті аж дві лямпи. Одна, десятерик, висить на стіні, над столом, друга, щось мов каганчик, стоїть на підвіконні, проти печі. Шаблій частує, з пляшкою в руці стоячи кінець столу. А за столом, відповідно до поважности, статі і віку, сидять гості. На покутті — староста села Іван Бичок, кремезний чоловік з рудуватим вусом, далі — Левко, високий, але худий і кволий чолов'яга, Дорош, бухгальтер громадського двору, дядько Максим з своєю вугляно-чорною бородою, Микита, Шабліїв родич... До великого кухонного столу доставили ще канцелярійний «двотумбовий», і ті, що сидять за ним, туляться боком, бо не мають куди поставити ноги. Хоча столів два, але гостям все таки тісно, так що бідний Дем'ян ледве-ледве вмістився на самім кінці між двома бабами.
А господиня метушиться в просторі між столами, піччю і ослонами, на яких стоять миски з стравами. Вона ледве вправляється розібратись у тих стравах, бож не вона їх готувала й варила: все принесли сусіди.
Від столу чути Шабліїв голос:
— Оце як ми лаштувалися додому їхати, Лєна, було, й каже: «Ну куди, тату, поїдемо. Там же в нас нема нікого». А я й кажу: там у нас, доню, все рідне. — Закушуй, Левко. — Там, кажу, в нас усе рідне: і хата рідна, і земля рідна, і все село рідне ...
Уже відчастувались Шаблій і Бичок, і прийшла черга Левкові, як відчинилися двері, і з порога почулося:
— Хліб-сіль! Хоч мене ніхто не гукав, а я таки прийшов!
— Діду Охріме! — звівся назустріч Шаблій. — Ви ще й досі живете? А які ж бо ви старі стали!
— От бачиш, живу, — відповів дід. — І знаю, що пора б уже, а от не бере мене. Та воно, по правді сказати, і не хочеться ще вмирати. Дуже вже мені кортить дізнатися, який воно кінець буде ...
— Проходьте, діду Охріме, до столу, сідайте! — голосно каже Параска: дід ще колись недочував, а тепер, мабуть, і зовсім не чує.
— Та ти, Параско, не кричи, — каже, сідаючи, дід. — Говори потихеньку. Я добре чую. Мене, було, як тягали колись у сільраду, щоб у колгосп писався, так я — що робити? — прикинувся, ніби недочуваю. Вони мені: «Пишіть, діду, заяву, що вступаєте добровільно до колгоспу». А я їм: «Га?» Остапчук наганом по столу, та як зареве: «Пиши, такий-сякий, що йдеш добровільно до колгоспу!» А я йому: «Що? Кажіть го-ло-сні-ше, бо я не-до-чу-ваю!» Плюнуть та й проженуть додому. Годів із три мучили. Таки не записався ...
— Та ви спочатку випийте, а тоді будете розказувати.
Дід п'є, закушує, але не перестає говорити:
— Таки не записався...
— А що, діду Охріме, вам, мабуть, років сто є? — не стерпів запитати Петро: всю Україну перейшов, а такого старого діда ще не бачив.
— Е, ще нема. Дев'яносто чотири. Кримську війну так ніби в тумані пригадую. На турецькій війні був, на японській був, германську бачив, гражданську бачив, а такої війни, як ця, ще не було.
Лєна тим часом щось підраховує. Підрахувала.
— То ви, діду, ще й кріпаччину пам'ятаєте? Коли пани людьми орали?
— Хто там орав! — розсердився дід. — То вам комуністи в книжках понаписували, а ви, дурні, вірите. У нас і панів зроду не було: у нас село козацьке. Були, правда, по сусідніх селах, та все більше не пани, а полупанки.
Повечеряли. Лена відчиняє двері до другої кімнати. Вона зовсім порожня, тільки на стінах подвійний наліп плякатів: зверху німецькі, а під ними — клапті советських. Гості встають, хрестяться, заходять до другої кімнати, ніби там і справді є на що подивитись, і знову вертаються до першої. В порожній кімнаті лишилися дід Охрім, Пантелимон Шаблій, Іван Бичок та Левко Марченко.
Левко — напідпитку, Бичок теж, але тримається, дід лише одну чарку випив — йому нічого.
— А розкажи нам, Пантелимоне Маркевичу, про своє життя, бо ми вже більше, ніж десять років про тебе нічого не чули, — каже Іван Бичок. — Отоді, як забрали тебе в тридцятому, чули ми тільки, що присудили тебе на п'ять років; потім баби вибалакали, що ти втік, а потім уже нічого не знаємо.
— Мені мій сусіда, Данило Цвіркун, було, й каже,
— ледве він скінчив, починає дід, — «а що, каже, пропали твої Шаблії — і собака не гавкнув». А я кажу: «Хіба Шаблії пропадали! Не такої породи»!
— Правда ваша, діду Охріме, — відповідає Шаблій.
— А що баби балакали, що я втік, то звідки вони довідалися, Бог його знає, а я таки справді був утік. І не тоді страшно було, коли тікав, а коли прийшов додому вночі, щоб ніхто не бачив. Заглядаю у вікно — хата порожня! Де жінка? Де діти? Невже, думаю, всіх на Сибір вивезли? Наче мене хтось в ополонку кинув: аж зуби зацокотіли! Став я під грушею, постояв трохи — одійшло. Чую: іде хтось вулицею; притаївся я, слухаю. Розмовляють голосно. Остапчук, що тоді головою сільради був, і Цвіркун Кирило. Остапчук каже: «Тепер вона до Глевкої Марини перейшла, треба її звідти викурити, щоб у селі і духу Шаблієвого не було». А Цвіркун йому: «Заарештуймо Параску за чоловіка. Напишемо, що його переховує». І пройшли. А я — навпростець, поза клунями, та до Марини. Заскочив у хату: є! Тільки і встиг сказати: «їдь, Параско, на Донбас, до Андрія» — аж уже хтось у вікно заглядає. Е, та що там розказувати... А потім забрали мене аж у Конотопі на станції, дали десять років
— і на Архангельськ. Так я побув трохи, діждався літа, та в тайгу. Два місяці йшов. Сів на поїзд і подався аж на Самарканд. Дишу до Андрія, раз, удруге, втретє
- не відзивається. Мабуть, думаю, і Андрія забрали. А тут уже й тридцять третій підходить. Чую: голод на Україні. Дістав я собі бумаги, добрі бумаги, не причепишся, зібрав трохи грошей — і на Донбас, шукати своїх. Знайшов: жінка пухла, Катря, кажуть, померла.
— А Андрій? — вирвалося в діда Охріма і Бичка одночасно.
— Андрій у другім місті під другою хвамилією жив, так що мої листи до нього не доходили. Ех, вам оце слухати — воно ніби й нічого, а як згадаєш ...
Шаблій замовк, понурившись. І сумно стало в кімнаті, дарма що за дверима лунав веселий гомін підпилих гостей, а Микита почав виспівувати одчайдушні частівки.
— Тільки й радощів мені, — підвів голову Шаблій,
— що все те минулося, що хоч на старість у своїй хаті можна буде тихо та спокійно пожити. Як то писав Шевченко:
Прогуло
Прокляте лихо та й заснуло.
На хутір знову благодать
З-за гаю темного вернулась
До діда в хату спочивать.
— Ой, Пантелимоне, — озирнувшись, щоб упевнитися, чи нема в хаті когось із чужих, стиха сказав дід, — не все ще минулося.
Левко зовсім сп'янів і куняє на ослоні, Бичок дивиться у відчинені двері на те, що робиться в сусідній кімнаті.
— Що, німці, може? — питає Шаблій. — Вони прийшли й підуть. А як не підуть, то ми їх якось одуримо.
— Якби ж то німці... — і дід підсувається ближче.
— Ось слухай: у мого сусіди, у Данила у Цвіркуна ... Але в цю мить із другої кімнати, танцюючи, вискочив Дем'ян з пічною заслінкою в руках, за ним
— Микита у вивернутому кожусі, а за ними, юрбою, інші.
— Щось ви почали, діду Охріме ...
— Бов! Ґлев! — кричить Дем'ян і гатить у заслінку. Дід відсувається, ніби він нічого не хотів відповісти:
— Як дурень бовкне — розумний змовкне!
— Та чи ви показилися? — кричить на Дем'яна та Микиту Параска. — Таж піст тепер, а вони танцюють.
III
Пізня ніч.
Крізь недбало затулені вікна пробивається і лягає смужками на сніг жовтаве світло.
В хаті каганець нерівним світлом освітлює стіл з порожніми пляшками і недоїденою закускою. Смердить поганою махоркою і бридким самогоном. За столом сидить декілька озброєних людей напідпитку. Дехто куняє. На лаві — дві шапки, кожух і автомат, біля печі — ґвинтівка. На полу, куди не сягає світло каганця, ще двоє; перешкоджаючи один одному, вони обіймають гладку і рослу дівку, яка час від часу пищить і регоче.
Струнка дівчина років двадцяти, в сірій уніформі офіцера «люфтваффе», нетерпляче ходить по хаті, жадібно затягаючися смердючим недокурком.
Підпухлий від горілки тип, що в нього і обличчя, і шия, яка випирає з-за розстебнутого коміра енкаведистської гімнастерки, і руки з короткими товстими пальцями — все червоне, не знати кому — бо ніхто його не слухає — заїкаючись, оповідає.
— Вот, понімаєш, випіл он літряґу дєнатуру без закусу, сєл на балконє і сідіт...
Чути, як рипить сніг під чиїмись кроками, брязнула клямка сінешних дверей, дівчина в уніформі кидає недокурок і кладе руку на кобуру з пістолетом. Двері відчиняються, і на порозі з'являється невеличкий дідок з борідкою а lа Калінін.
Дівчина заспокоєно опускає руку.
— А вот і Цвєркун! — більш-менш тверезим голосом і досить правильною російською мовою говорить смаглявий юнак з плоским носом і монгольськими вилицями. — Пріньос?
— Приніс, — говорить Цвіркун, уважно поправляючи маскування на вікні. Потім виймає дві пляшки каламутної рідини. — Спирт німецький!
- Нємєцкій, ґоворіш? Ану, попробуєм, — зацікавилась дівчина. ,
Монгол наливає в склянки.
— Што ти дєлаєш? — раптом жахається дівчина. • Вот ідіот: спірт водой разбавляєт !... Вкуса не понімаєш?
— Да ето, Тамара, я пробую. Відіш: бутіловий спірт, от води бєлєєт.
— Чорт з ним, нехай біліє.
— У нас, в Сизрані, ето називалось: «молочко із-под бешеной коровкі», — попрокидались і зацікавились інші.
Тамара п'є.
— Ну, как оно, Тамара?
— Пополам с бензіном і падалью какой-то воняєт.
— Какім бензіном? Ето бутіловий спірт, он такой вкус імєєт.
— Мноґо ти понімаєш...
Дівчина в кутку пищить несамовито.
— Ей, ви там, — наказує Тамара, — пустітє дєвку. Што вам, меня мало, к чужім лєзєте?
— Так ти же, Тамар', одна, а нас восємь! — встає і підходить до чарки юнак у цивільному, один з тих, що розважалися з дівкою,
— Што, восємь? Я восємнадцать видєржівала.
— Бреші больше.
Цвіркун наливає склянку і підносить тому, що лишився з дівкою:
— Випийте, товаришу Мотильков!
— Спасібо, отєц. Прінєсі єщьо і закусіть чево-нібудь.
— Пий, камрад! — звертається той, що говорив по-українськи, до мовчазного вояка в мадярській уніформі. — Трінкен шнапс, ферштен?
— Дєкуєм пекно! — співуче відповідає вояк.
— Хто це у вас? — зацікавився Цвіркун.
— Хто його розбере, не то словак з Мадярщини, не то мадяр із Словаччини.
— Ми сме словаці, — знову співуче говорить вояк.
— Бач, розуміє, — здивовано зауважує Цвіркун.
— Все розуміє, — стверджує його співрозмовник і звертається до словака: — Руску понімаш?
Знову лунає по хаті, аж у вухах лящить, шалений регіт дівки: очевидно, той, що лишився при ній, скористався з відсутности свого суперника.
— Колька, кому ґоворят, пусті дєвку! — сердиться Тамара. — Рассказивай, дєд, што у вас тут проісходіт.
— Оце значицця, — починає Цвіркун і перебиває сам себе: — Ти б, Мотре, справді тихше, а то теє...
—    Та я, тату, нічого, — здавлюючи сміх, виправдується дівка.
—    Оце значицця, — хоче продовжувати Цвіркун, але в п'яному галасі йому самому трудно себе почути.
Тип з червоним обличчям, жестикулюючи, знову розводить ту саму історію: «Випіл он, понімаєш, літряґу дєнатуру без закусу...» Ті про щось сперечаються, той тягне «Катюшу», навіть словак осмілів і почав своєї:
—    На стрніску, на мотузку
—    Жена мужа пасла . ..
Тільки монгол, борючися з дрімотою і хмелем, напружено дивиться темно-карими очима, чекаючи.
— Оце, значицця... — втретє починає Цвіркун, — зайшов я до Секліти, до тієї, що по-вуличному, звиніть, що скажу, прозивається Краснопуза ...
— К дєлу, отєц, к дєлу! — підгонить монгол.
— А вона мені й каже: «Чи чули ви, Данило, новину? Чи чули ви, каже, що Шаблій приїхав?» — «Котрий, питаю, — Андрій»? — «Ні, каже, Пантелимон». Ну думаю, ще добре, хоч не Андрій. Пішов я на село, бачу: сільраду чи, пак, сільуправу перевозять. «Що сталося», питаю. Кажуть, Шаблій приїхав, так будинок його звільняємо. Загадав, щоб до вечора все перевезли, Щоб і духу не зосталося. «Я, каже, тепер над своїм добром хазяїн, а не ви».
— Постой, а кто ето Шаблєй? — питає Тамара.
— Ось не перебивайте. Дайте доказати. Приходжу я до сільуправи, де колись клуб був, людей повна вулиця, а він стоїть на ґанку, як пан який. Староста наш, Бичок, коло його ледве не танцює, в очі йому заглядає, та все: «Пантелимоне Маркевичу! Пантелимоне Марковичу!» Побачив Шаблій мене і каже до нього, до старости: «Іване, каже, загадай Цвіркунам і всім, хто наше добро в тридцятому році з торгів купляв, нехай позносять. А хто змарнував — нехай одробить». Так я поза спинами та до Грицька Шуки. А ввечорі у них входини святкували, може, й досі гуляють, Грицько ходив дивитись ...
— На дьявола ти мне всьо ето плєтьош? — знову питає Тамара.
— Ось не перебивайте. Виходить, у нас тепер зробилося два старости: Іван Бичок і Пантелимон Шаблій. Тільки Шаблій наказуватиме, а Бичок робитиме.
— Так што, єво убрать надо? Так, што лі?
— Та воно б треба. Бо Шаблії з діда-прадіда хвашисти і контрреволюцінєри. Тільки, щоб не вийшло чого.
— Ну, што єщьо может вийті? Шльопнем — і всьо.
— Та воно ... Шаблії — люди залізні.
— Желєзниє, ґоворіш? А мої вот рєбята стальниє. Ми єво сєводня же ...
Вона оглядає своїх хлопців. Один хропе за столом, той розлігся на лаві, котрийсь тихенько блює на поріг, монгол дивиться п'яними посоловілими очима. Дівка регоче, біля неї знову двоє.
— Понял всьо, камрад? — звертається Тамара до словака.
— Не понімам.
Той, що спав за столом, підводить голову і несподівано починає:
Пусть он землю бєрєжот родную,
А сосєд Катюшу сбєрєжот.
— Е, ні, — розважливо говорить Цвіркун, — сьогодні, мабуть, нічого не вийде, хіба завтра.
IV
Вони сидять довкола столу, на якому лишились від учорашнього дня порожні пляшки і недоїдена капуста.
— Я так думаю, — каже Цвіркун, — що не треба розголосу робити. Треба потихеньку, щоб ніхто й не знав. Оце, поки поліцаї в городі на дижурстві, якраз би й добре.
— Навпаки, — не погоджується людина з підпитим, але все таки більш-менш інтеліґентним обличчям. — Ми мусимо робити якнайбільший розголос. Щоб на весь район стало відомо, що тут діє революційна законність. — Він скоса позирає на порожню пляшку.
- Поперше, ми притягаємо таким чином у наші ряди місцеве населення, яке прагне боротися з окупантом, подруге, знищивши одного ворога, ми паралізуємо інших, бо вони боятимуться проти нас діяти. Потретє ... — він простягає руку і бере з миски просто пальцями капусту.
- Нічого не потретє, — каже кирпатий здоровань, той, що вчора сидів весь час з Мотрею і що його Цвіркун називав «товаришем Мотильковим». — Це село, товариші, має бути для нас вихідною базою. Саме звідси нам найзручніше робити рейди по всьому району. Тому, товариші, ми аж ніяк не мусимо розкривати місця нашого постійного перебування. Бо якщо ми зробимо напад і зліквідуємо цього, як його, Шаблія з шумом, то прийде поліція і неодмінно забере і товариша Цвіркуна, і товариша Шуку, і бабу Секліту, ще багатьох тих, які створюють нам економічну базу, служать розвідниками, пускають потрібні нам чутки, а, коли треба, то дадуть і живу силу в наші ряди.
— Мноґо ти понімаєш, — люто каже Тамара. — По-твоєму, треба обмежитись боротьбою з дівчатами а з самогоном, а боротьбу з ворогом нашої соціялітичної батьківщини відкласти до весни, коли очерет а Острі підійметься. Або коли картопля підросте, щоб у картоплищі ховатись.
— Не до весни, — спокійно говорить кирпатий. — , як політрук загону, вважаю, товариші, що тепер ми маємо провадити операції для концентрації сил, не для їх розпорошення. Втратити за одного Шаблія кількох людей, на мою думку, цілковито недоцільно, Ви знаєте, товариші, що наш славетний стратег і полководець, найбільший з військових геніїв історії, Йосип Віссаріонович, учить нас, товариші, досягати максимальних успіхів при мінімальних утратах. Тому я наказую зліквідувати Шаблія за селом або ще деінде - але так, щоб ніхто не чув і не бачив. Знайдуть труп — і все.
— Ну, коли ти за свою шкуру боїшся, то я його сама піду розпатроню, — не піддається Тамара. — третій тиждень — ні хрєна! Хоч би якого поганенького шуцмана шльопнуть.
- Ось підождіть, — каже дід Цвіркун. — Найкраще його заманити... Він бо почне своє добро стягати, що ми в нього забрали, як розкуркулювали. А шахва його в Гапки Паліїхи, що живе аж під ліском, на Кобилчиній Цегельні, за Савкою Глевким.
Цвіркун раптом завагався.
— Він, мабуть, і до мене прийде. Тільки треба його якось наперед до Гапки спровадити. Щоб там його теє...
— Діло говориш, папаша, — схвалює кирпатий політрук. — Ми його сокирами, щоб і пострілу ніхто не почув.
— А тоді чутку пустимо, буцім то йшов плєнний, у Гапки ночував, Шаблій прийшов шахву забирати, а плєнний його й кокнув: мовляв, не чіпай сіцілістіческого імущества: раз у тебе його забрали, значить, не твоє.
— Хм-хм ... — чмихає носом Тамара. — Чорт з вами, робіть, як знаєте. Тільки я на таке діло не йду, я сокирою не вмію.
— А хто ж піде? — питається Цвіркун. — Треба одвести, поки не розвиднілось.
— Я піду, — каже політрук. — Ще когось, Тамар' мусиш призначити.
— Начштабу лишається при мені, — каже Тамара. — А інших бери сам, кого хочеш, і йди під три чорти.
— Я можу піти, — підвівся тип з монгольськими вилицями. Він весь час лежав мовчки і прислухався до суперечки.
— Бачите, товаришу Мотильков, — тим часом говорить потихеньку Цвіркун, — воно як сокирою, то, може, ви самі на таке діло не ходили б ... Щоб він вас ...
— Що? Мене? — регоче політрук. — Та я ж чемпіон з важкої атлетики. Одягайтесь, папаша. А, може, ти, Мотре, мене провела б?
Але Мотря не чує. Вона хропе по-чоловічому, з присвистом. В пітьмі можна бачити її товсту голу литку, що виперлася з-під ліжника.
— Треба сокиру взяти, — впівголоса міркує Цвіркун, — бо, може, в Гапки негодяща.
Вони виходять: політрук з захованим під полою автоматом, монгол з наганом у кишені, Цвіркун із сокирою.
— Ти думаєш, — каже начштабу до Тамари, — що йому «база» потрібна, що йому «максимальні успіхи при мінімальних утратах» потрібні? Йому Мотрі Цвіркунової покидати не хочеться.
Важкий і похмурий, мов хмара цигаркового диму, що плаває попід трамом, надворі сіріє світанок.
V
— Драстуйте!
— Драстуйте!
— А я оце вам молока принесла, — каже закутана гостя. — Хотіла була зразу, як подоїла, а тоді думаю: може, вони по-городському, ще сплять ...
— Марино!
— Тітко Марино! — аж тепер впізнають Параска і Лєна.
— Тільки немає в мене куди перелити, — після привітальних поцілунків заклопотано каже Параска.
— Та бери з гладишкою. Хіба не бачиш: це ж ваша. Як від'їжджали на Донбас — лишили.
— Дивіться, мамо! — невже наша гладишка? Стільки років — і ціла... — дивується Лєна.
— А ти ж як, доню, думала? — повчально говорить Марина. — Ми чужу річ звикли більше, як свою, пильнувати.
— Ми тоді багато чого по людях лишили, — згадує Параска. — Думалося, заспокоїться трохи — приїду, заберу. Та оце й по сьогодні. Занесе, було, комусь уночі Пантелимон — а тепер і не здумаєш ... —А де ж це Пантелимон Маркович?
— Пішли з Петром до Кирилихи Цвіркунихи. Там, кажуть, наша мебля є.
Гостя оглядається по хаті, ніби хоче ще раз пересвідчитися, що немає чужих, зазирає до другої кімнати, а потім говорить стишено:
— Ваше дзеркало там. За два рублі Кирило з торгів купив. Скільки вони, оті Цвіркуни, людського добра з торгів понакупляли або так понаграбували — аж страшно стає! Тільки як були голі — такими і зостались. А найбільше вашого добра змарнували Данило Цвіркун і Дмитро Щука. У Дмитрихи ваш стіл і досі стоїть.
— А грамохвон? Тітко Марино, не знаєте, де грамохвон? — допитується Лєна.
— Грамохвон у клуні щось місяців із три стояв. А тоді його поламали, скрутили, взялися ладнати, та й наладнали, що сама труба зосталась ...
Відчиняються двері. Спиною наперед заходить Шаблій, за ним Петро. Вони вносять велике стінне дзеркало.
— Ледве донесли. Слизько, — каже Шаблій. — А, це ти, Марино, я й не бачу.
— Ось молока нам принесла.
— Принесла вам молока.
— Спасибі, спасибі.
Лєна кинулась до дзеркала і почала розглядати і себе, і дзеркало:
— А яке подряпане. Плями якісь на склі, ряма облупилась ...
— Все попереводили, вражі діти, — стверджує Шаблій.
— Звісно, Цвіркуни, — додає Марина, — хіба їм таке дзеркало дивитись!
— У нас би воно сто год стояло, і нічого б йому і сталося, — втручається Петро в розмову старших.
— І де вони понабирались, оті активісти. Яких двадцять родин на все село, а скільки лиха людям наробили, — журиться Параска.
—Воно їх двадцять родин, — говорить Марина, —а вони всім крутили й крутять. А надійних людей мало, ой мало, Пантелимоне Марковичу. От хоч би взять — Бичок. Він до роботи скажений. «Первий ударнік соціалістіческіх полєй» у колгоспі називався. А селом керувати — хіба ж це його справа? Добре, що ви приїхали, а то вже коло його Цвіркуни так грали-вигравали. Звісно, Бичок: хто взяв за налигача, той і поведе.
Шаблій мовчить, замислившись. Потім підводить голову:
— Ну, а Степан Мургосліп, що старшим поліцаєм? Мені Левко казав, що він років зо три по тюрмах одів.
— А за що сидів, не казав? За хуліганство та за неплатьож аліментів. Його за ті аліменти разів із п'ять тягали. А Семен, Горпини Задрипанчуківни приймак? Хто його знає, звідки воно і чим воно було. Ходить, носа задерши, не гірше від Галущенкового Дем'яна. Кажуть, він десь з-за Києва, а чого додому е йде? Забирав би свою Горпину і ульотувався к чортом' батьку. Так, мабуть, боїться, бо дома чогось накоїв за совєтів. Може, яким міліцінєром був або партєйним. Отака то в нас поліція. Один тільки хороший хлопець — Василь, Ханенка Андрушки син. Ну, ще молоде. Трохи від вашого Петра старший. Це ж ваш Петро з моїм Миколою одногодки. Я як ішла сюди,
то Микола й каже: подивіться, мамо, який там Петро виріс. Бо ми вас часто згадували. Ну, бувайте!
Але потім, щось пригадавши, Марина звертається до Шаблія:
— А другий ваш стіл у Щучихи.
— Та Бог із ним, — каже Параска. — Нащо нам іще стіл — єж маємо.
— Е, не кажи, — не погоджується Марина. — Це якби в добрих людей, то хай би стояв, а цій погані дарувати не можна.
— Добрі люди, — поправляє Шаблій, — чужу річ самі віддадуть, а в поганих треба забрати. А не знаєш, Марино, у кого нам свого добра шукати? Хто з тих активістів найбільше нашим потом та моєю кров'ю, та жінчиними сльозами поласувався?
- Найбільше, звісна річ, Цвіркуни. Ну, й Дмитро Щука... Карсетки і юбки Секліта Краснопуза поносила. Годів за два геть усе перевела нанівець. Остапчук у вашій бекеші ходив. Ну, його вже тепер нема — ні його, ні бекеші. А стіл у Щучихи досі стоїть... Самовар у Данила Цвіркуна, тільки без кранта, Мотря в нього біб та квасолю зсипає...
— А мені оце, як дзеркало забирав, Кирилиха Цвіркуниха і каже: заберіть, каже, шахву свою у Гапки Паліїхи.
— У Гапки? Це в тієї, що за нашим Савкою живе? А й справді. В неї шахва. Я й забула.
— «У мене, каже, берете — і в неї заберіть. Та на завтра не відкладайте. Бо нахвалялася порубати, як прийдете. Порубаю, каже, й спалю, а Шаблієві й трісочки не віддам».
Гупаючи чобітьми, хтось з розгону збігає на ґанок. Простоволосий, з цигаркою, що прилипла до губи, без стуку, до хати влітає Дем'ян.
— Дядьку Пантелимоне! Вас там Іван Кирилович до сільуправи кличуть. Бумага прийшла з городу, так хочуть з вами порадитись.
— От і добре. Я саме хотів піти сказати, щоб ячменю І комори виписали. — Шаблій підводиться з лави. — Ходімо й ти, Петре, трохи підождеш, а тоді по шахву підемо.
Він виходить на ґанок, Дем'ян і Марина йдуть за ним. Петро затримався в хаті, — перебувається.
— Пантелимоне! — каже Параска з порога. Шаблій повертається. Марина й Дем'ян зупинились
біля хати: їм кортить почути, що казатиме Параска чоловікові. Але вона говорить тихо, і вони не чують.
— Пантелимоне! з тобою, бак, дід Охрім хотів щось побалакати. Заходив недавно. Він тобі не зустрівся?
—Ні!
— Казав, що ще зайде. Ти б підождав. Щось він тобі сказати хоче.
— Ну, то він знає, де мене знайти. Годину чи дві в сільуправі будемо, а тоді по шахву підемо. Воно б не шкодило сани з колгоспу взяти, ну, нічого, ми й так донесемо. Марино, у вашого Савки є санчата?
— Є.
— Ну, от і добре. На санчатах довеземо. Шаблій сходить з ґанку.
— Пантелимоне, — тихо і нерішуче ізнову зупиняє його Параска. — А може... може, б ти так до тієї Гапки... не ходив? Я оце думаю: ну, чого б ото Кирилисі посилати тебе до Гапки ? ... Це ж на Кобилчиній Цегельні, під ліском... А поліцаї — в городі...
— Та що ти, Параско, — маленька?. І прийде ж тобі таке до голови?
— Тату, — вискакує на ґанок Петро. — Я вас дожену. Я тільки до тітчиного Марининого Миколи збігаю.
VI
— Оце сьогодні з города бумага прийшла. Загадують провести реєстрацію всього населення. Ось на, прочитай.
Шаблій бере невеличкий папірець з друкованим на машинці розпорядженням районової управи. Читає напівголосно:
— «Старості села ... Районова управа пропонує вам негайно перевести реєстрацію всього населення по вашій сільуправі. Відомості про кількість населення подати до районової управи на 1 березня 1942 року» ... Ага. «Число дворів ... Загальна кількість населення... чоловіків . . . жінок... віком до 8 років .. до 14 років... чоловіків до 60 включно, жінок до 55. Разом... Підстава: розпорядженню ортскоманданта за нумером ...» — Ну, то що?
— Ну, оце я й хотів тебе запитати, як робити.
— А ти не знаєш? Бичок винувато мнеться.
— Та мені ось Дорош написав: дворів — 820, загальна кількість населення — 3 612 душ. З них чоловіків ...
— А воно й справді так є, як Дорош написав?
— Справді.
— Ну, то пиши. — І Шаблій диктує:
— Дворів — 510, населення — 2 107. Бичок дивиться на нього, але не пише.
— Пиши, кажу, — владно наказує Шаблій. — Німці не мусять знати, скільки нас є. Та пиши всіх старими та дітьми. Як спитають, чому це так, казки, що більшовики всіх молодих та дужих за Волгу погнали.
— Та навіщо це, Пантелимоне Марковичу? Я думав тільки спитати, чи ходити з хати в хату, чи з колгоспних книжок узяти.
— Слухай... Щось мені вчора Левко казав про колгоспну пасіку — я трохи був, сам знаєш, під чаркою, так воно мені зовсім з голови вилетіло.
— Та що він міг казати? Казав, мабуть, як у грудні, тільки морози вдарили, у нас німці стояли. Ну, дізнались про пасіку, мед поїли, вулики на дрова порубали, а бджоли на морозі подохли.
—Дак ось що, Іване Кириловичу. Пиши так, як я кажу, а то буде і нам, як твоїм бджолам. З передпокою чути голос Дем'яна:
— Ну, куди ви, тітко! Там зараз государствені діла рішаються, а ви лізете.
— А в мене що, хіба не государствене!? — відповідає верескливо-роздратований жіночий голос.
Шаблій секунду прислухається, потім каже голосно:
— Хто там прийшов? Нехай заходить.
— Та ось, тітка Оксеня... — починає, входячи, Дем'ян.
— Чого став на порозі?! І пройти не даси, — відштовхнувши Дем'яна, репетує селянка. І загрозливо кидає:
— Драстуйте.
— Драстуйте.
— По що прийшла, Оксене? — по змозі лагідніше звертається до неї Бичок.
—Бач, по що прийшла! — скоромовкою викрикує Оксеня. — Якби не прийшла, так тобі б і діла не було! нас колодязь цілком завалився, підійти до нього страшно, а він: «по що прийшла?» Як не даси дубка на цямрини, то на весні колодязь завалиться, увесь куток зостанеться без води.
— А Орищин? — перебиває її староста.
— Що Орищин? У Оришки вода недобра. А в нас діти бігають, як упадуть у колодязь, так я й тебе за ними вкину! Мені дубка ...
Поглянувши в бік Шаблія, селянка розгубилась і після павзи тихо сказала:
— Дубка б мені на колодязь, пане старосто.
— То кажеш, колодязь на весні завалиться? — спитав її Шаблій.
— Завалиться... — розгублено погоджується Оксеня.
— Чи вже завалився?
— Завалився...
— А збігай, Дем'яне, подивися, що воно за колодязь такий, — наказує Шаблій. — Як скажеш, так і буде.
Дем'ян, як був без шапки, побіг.
— Тату, скоро підемо? — заглянув у двері Петро.
— Куди це, — питає Бичок. — Може, по ячмінь? Так я сам зважу й привезу.
— Вийди, Оксене! — наказує Шаблій. І коли та слухняно виходить, пояснює:
— Підемо до Гапки Паліїхи по шахву.
— А так, треба забрати, — киває головою Бичок.
— Іване, а що я тебе спитаю, — дивлячись Бичкові в очі, нахиляється до нього Шаблій. — Кажуть, у нас тут у районі совєтські партизани орудують. Якась Тамара Яснозорська.
— Тамара? Так то не в нас. То за Ніженом. А в нас, слава Богу, тихо . . . Кажуть, ніби до Цвіркунів хтось заходив, так то давно вже, а тепер не чути.
VII
В сільуправі порожньо. В ній — тільки посильний Дем'ян, що, нудьгуючи, крутить цигарку, і дід Охрім, що спокійно когось чи чогось дожидається, розглядаючи наклеєні на стінах плякати. На однім плакаті — він повільно читає вголос — стоїть:
«Дременули душогуби, І нема їм вороття»
— Правда! — погоджується дід Охрім і починає читати напис на другому:
«Земля ... земля жде вас»
Аж не повірив дід. Устав, підійшов до стіни і прочитав ще раз:
«Земля жде вас»
— Хто це повісив? Тьху! Хто це повісив, питаю?
— Це німці прислали, — повчально говорить Дем'ян.
— От собачі діти! «Земля жде вас» ... Хай їх земля жде, а не нас. Ми ще жити хочемо.
— То ви, діду, не так зрозуміли, — знову повчає Дем'ян. — Тут написано, щоб усі коло землі робили.
— Як це — не так зрозумів? Коли кому кажуть, що його земля або мотузка жде, то що вже тут розуміти! А ми ще не хочемо вмирати. Нам ще треба побачити, який воно кінець буде.
— А ви, діду, якого кінця хочете? Царя, може?
— Як був Ніколашка, були хліб і кашка.
Дем'ян не погоджується. Він не поділяє дідових симпатій до кашки й Ніколашки.
— От якби ви поговорили з Людмилою Іванівною ... — починає він.
В цю мить десь далеко, на краю села чи, може, за селом, лунає постріл. Потім іще і ще.
— Стріляють! — скрикує Дем'ян і підхоплюється, щоб кудись бігти.
— Стріляють, — спокійно стверджує дід Охрім і сідає.
Пострілів більше не чути.
.......................
В помешканні сутеніє. Дем'яна нема. Дід Охрім, величний і непорушний, як статуя, сидить біля столу.
Так минає хвилин двадцять: саме стільки, скільки потрібно, щоб дійти доброю ходою до сільуправи з Кобильчиної Цегельні.
Потім здалеку наближається тупіт багатьох ніг і різноголосий гомін.
Першими до кімнати з виглядом переможців залітають Дем'ян і малий Петро.
За ними Пантелимон Шаблій, тримаючи в лівій руці ґвинтівку, вводить кирпатого політрука з зв'язаними позаду руками. Далі юрбою ввалюються, всі з Гвинтівками: староста Іван Бичок, Левко Марченко і брат його Яків, Максим Бородань, Савка Глевкий; а позаду, вже без зброї, якісь парубки й чоловіки зупиняються в дверях і визирають один з-поза одного.
— Один? — трохи здивовано питається в Шаблія дід Охрім. — А де ж другий?
— Вирвався, гадів син. Тільки рукав у Максима в руці зостався. — Шаблій показує очима на Максима, що справді тримає в руці вирваний рукав червоноармійської шинелі.
Іван Бичок світить лямпу і одночасно дає розпорядження:
— Дем'яне, піди закрий двері та позачиняй віконниці, та стань з того боку і нікого не пускай.
Дем'ян, трохи огірчений, що він не буде присутній при допиті невідомого, але гордий, що йому дали таке важливе доручення — охороняти двері, випроваджує з кімнати непотрібних глядачів, виходить сам і зачиняє за собою двері.
Шаблій віддає ґвинтівку Петрові і звертається до впійманого:
— Ну, чоловіче, розкажи нам, хто ти такий, чого в нашому селі шукаєш?
— Плєнний я, дадому іду, — намагаючись говорити по-українськи, відповідає той. — Можно прісесть?
— Сідай, — дозволяє Шаблій. — Ану дихни! А чого ж від тебе горілкою душить? Хіба плєнні п'яні бувають? У тебе ж морда — хоч цуценята бий: ледве не лусне, а плєнні з голоду вмирають.
— Ґаварю, плєнний, дадому іду, в Васількоф, вот дакумєнти в карманє, дастаньте.
Левко дістає папери, подає Шаблієві, той читає:
— Так ти хто будеш? Звать тебе як?
— Баранєц Іван.
— Гм... «Баранєц». А нація яка?
— Украінєц, — з наголосом на «а» відповідає впійманий.
— А говорити по-нашому не вмієш... А прохвесія в тебе, браток, яка?
— Молотобоєц. А то єщьо в цирке борцом работал. Присутні заздро позирають на його широчезні плечі. Деякі обличчя навіть стали привітнішими.
Несподівано двері відчиняються. Всі повертаються здивовано: адже нікого сказано не пускати. На порозі, білий, як стіна, стоїть Дорош.
— Пантелимоне! — каже він, спотикаючись на словах. — Мабуть, у Цвіркуна були . . . Цілий отряд ... Тікаймо, поки не пізно!...
— Що?
З-за плечей Дороша визирає перелякане обличчя Дем'яна:
— Іване Кириловичу! Дядьку Пантелимоне! Там якісь сани ... Повно людей... Сюди їдуть, та скоро ...
Руки присутніх прикипають до Гвинтівок. Обличчя стають сірими.
Петро дивиться на батька: невже й він злякається? 32
— Ану, що там сталося? — поблажливо посміхаючись, говорить Шаблій. — Ходім подивимось. А ти, Петре, постережи цього гаспида.
Дядько Максим жбурляє рукав, який досі був у нього в руках, і, на ходу заганяючи в ґвинтівку набій, виходить за Шаблієм. Виходять і інші.
— Синок! — звертається впійманий до Петра, одночасно напружуючи руки, щоб розірвати мотузку, — синок, дай водіци іспіть.
— Потім нап'єшся!
— Синок!..
— Ще раз ворухнешся — стріляю!
— Ну, чого ми, дурні, полякалися, — за хвилину, повертаючись до кімнати, говорить Бичок. — Це ж наші поліцаї з дижурства приїхали.
За ним, разом з Шаблієм, дядьком Максимом і Марченками, входить троє озброєних, в чорній уніформі поліцаїв. Натовп селян, скориставшися з нагоди, суне за ними. Старший поліцай, Степан Мургосліп, голосно розказує Шаблієві:
— А ми ще в городі почули: кажуть, Шаблій приїхав. Під'їжджаємо до села; чи правда, питаю, що Шаблій вернувся? Ого, кажуть, уже й Тамариного партизана впіймав. Шкода, що не саму Тамарку!... — він п'яно сміється, задоволений з свого дотепу.
Тим часом Семен, один з прибулих поліцаїв, ніби він тут найстарший, дає розпорядження:
— Зараз треба з цього хлопця допрос ізняти. Може, це який плєнний додому йде ... Хто це пацану винтовку дав? Ану, давай її сюди! — говорить він, побачивши зброю в Петрових руках.
Петро стоїть нерухомо.
Василь, наймолодший з поліцаїв, нахиляється до Семена:
— Та це ж Шабліїв! Хіба по породі не бачиш? Але Семен не чує або не слухає:
— Всі винтовки зараз же здати сільській поліції. Крім поліцаїв, ніхто не має права тримати зброї. А також — усіх посторонніх прошу звільнити помешкання. Залишаються тільки староста сільуправи та поліція.
Натовп неохоче суне до дверей.
Яків Марченко, Левків брат, виходить, заховавши свою ґвинтівку під полою. Дід Охрім, що примостився був на лаві, важко підіймається. Левко мнеться на місці — він не знає, чи до нього, як до старости громадського двору, стосується наказ вийти, чи не стосується.
Дядько Максим і Савка Глевкий зупинилися коло дверей і нерішуче поглядають на Шаблія.
Семен, підійшовши до Петра, бере однією рукою його ґвинтівку. Раптом помітивши Пантелимона Шаблія, звертається до нього, різко підвищуючи голос:
— Коли я кажу звільнити помешкання, то це й вас торкається ... шановний ... як вас ...
— Левко, зостанься, — тихо проказує Шаблій. — І ви, діду Охріме, не тікайте. Зараз я вам кумедію покажу.
Петро вириває ґвинтівку з Семенових рук.
— Пацан! — гнівно викрикує Семен. — Давай винтовку, бо вуха надеру!
— Це тобі не пацан, а Петро Шаблій, — не підвищуючи голосу, лише виповняючи якоюсь важкою міццю кожне слово, говорить Пантелимон і робить крок до Семена. — А коли ти будеш мені тут коверзувати, то я тобі всиплю двадцять п'ять шомполів і відправлю разом з оцим, — Шаблій показав на політрука, — у польову жандармерію. Візьміть його.
Василь і Левко, ніби зрадівши, зривають з Семена його власну ґвинтівку, крутять йому руки за спину.
— Дядьку ... дядьку Пантелимоне! Та що ви ... Та хіба ж я знав, що це ваш син!
Семен вимовляє ці слова розгублено і відразу стає маленьким і жалюгідним.
— Бач, тепер уже знає, що це Пантелимон! — каже дід Охрім, сідаючи.
— Пустіть його, — наказує Шаблій. — Іди звідси і не перешкоджай.
— Пане Шаблій, — знову осмілівши, говорить Семен, — тут Степан старшим поліцаєм, нехай би він розпоряджався.
— Ти слухай, що тобі кажуть, — відповідає за Шаблія Степан Мургосліп. — Коли Пантелимон Марковий кажуть вийти, так треба вийти!
— Винтовку можна взяти?
— Бери.
Назустріч Семенові, що виходить, мчить Дем'ян:
— Дядьку Пантелимоне! Там у Гапки за погребником хлопці автомата знайшли.
— Веди їх сюди .. .
І поки очі присутніх звернені на автомат, політрук — обличчя його від напруги стає бурякового кольору — знову пробує звільнити з пут свої руки.
— Сядь і не ворухнись, — каже йому Шаблій, — бо коли я почастую тебе оцим-о, — він підносить до політрукового обличчя свій кулак, — то ти, як розчавлена муха, в стіну влипнеш. Твій автомат?
— Да што ви, да развє я...
— Роззуйте його, хлопці.
Левко й Максим силоміць стягають з політрука чоботи. З халяв випадають урванти, на тридцять два набої кожен.
— Ну, — питає Шаблій. — Що тепер скажеш, чоловіче?
Політрук мовчить.
Шаблій ніби: щось пригадує:
— Так ти, кажеш, у цирку борцем був? Може, і зо мною хотів би поборотися?
Політрук, смикнувшися всім тілом, звільняє руки з мотуззя і рвучко підводиться Шаблієві назустріч.
VIII
— Ну й б'єте ж ви, Пантелимоне Маркевичу! — захоплено і трохи заздро говорить Степан Мургосліп.
— Я так б'ю, як мене били, — неохоче відповідає Шаблій. — Ти, Степане, постав вартових, одного надворі, а двох — всередині. Та вибери найнадійніших: з одноосібників або з розкуркулених. А Семена не став, хто його зна, що то за птиця. Та дивись, щоб ніхто заснув, бо я сам прийду перевіряти. Чуєш? Прощавай!
— Прощавайте, Пантелимоне Марковичу, все буде зроблене...
Темносинє небо в холодних і яскравих зірках. Вікна хат блимають жовтогарячими вогниками: ще не пізно. Сніг рипить на морозі під кроками чотирьох, що йдуть з сільуправи додому: це дід Охрім, Пантелимон Шаблій, Іван Бичок, староста, і Василь Ханенко, наймолодший з поліцаїв. Петра Шаблій відіслав додому раніше — заспокоїти матір.
— А чи не нападе вночі Тамара? В неї ж, казав Дорош, ще цілий «отряд» лишився, — ховаючи за іронію деяий острах, говорить Бичок.
- Отряд не отряд, а товариш політрук Ніколай Мотильков признався нам, що в неї ще семеро горлорізів лишилось. Один утік без рукава — той у рахунок
не йде. Думаю, що й решта з страху не оговталась. А ти, якщо боїшся, на ніч під подушку нагана клади. Ніякий страшний сон не присниться, коли наган під подушкою. Ну, ось що, Іване Кириловичу, і ти, Василю. — Шаблій притишив голос. — Завтра ви цього гаспида в город повезете. А як доїдете до Гнилої Рудки, за чагарником, де ваша, Василю, колись земля була, то нехай той чортяка кинеться од вас тікати. І тоді стріляйте йому в спину, краще так на півметра, щоб слідів пороху на тілі не було. Щоб у город тільки трупа привезти. І щоб ніхто про це не знав і не бачив.
— А якщо він не побіжить? — питається Бичок.
— Він і не мусить бігти.
— А як же?
— Ось Василь поняв, він тобі скаже, як.
— Таж це значить — убити!
— Я тобі кажу: «Біля Гнилої Рудки означений невідомий зірвався з саней і став бігти, при чому був застрілений двома — чи там трьома — пострілами в спину». Так віддаси рапорта. А коли боїшся, то я з вами за їздового мого Петра пошлю.
— Та вже якось зробимо.
— Ну, а з Цвіркуном як? — після павзи питає Бичок.
— Покищо зачекаємо. Далі видно буде. Староста прощається і відходить.
Шаблій деякий час іде мовчки. Потім звертається до Василя:
— Так ти, хлопче, Ханенка Андрушки син?
— Його.
— Ми з твоїм батьком колись з Архангельського разом тікати радились. Тільки його погнали аж на Воркуту, а я вже сам пішов. Хороший був чоловік, царство йому небеснеє.
— Ох-о-хо! — зітхає дід Охрім. Василь спускає голову.
Там, де вулиця завертає до школи, він починає прощатись.
— Хіба ти тут живеш? — дивується Шаблій.
— Та ні... не тут ... Тільки ..,
— Воно, бач, діло парубоцьке, — пояснює дід.
— Ну, коли так, то йди.
І ось їх зосталося двоє: Пантелимон Шаблій і дід Охрім.
Вночі голос людини чути далеко, і тому дід говорить ледве чутним півшепотом:
— Проморгали, Пантелимоне Марковичу. Я проморгав. Та й хто б подумав? Увечорі бачив, як їх двоє зайшло. І вранці бачив, як двох Цвіркун вивів. І прослідкував же, куди одвів, а не спало на думку піти подивитися, чи не лишилася в хаті ще яка напасть.
— Нічого, діду, не журіться, ми їх усіх — і саму Тамару — всіх зловимо.
— Так от, бач, Тамара. Я ж тобі тоді й не доказав. Вона в них ніби за отамана. Мати її княжого роду — що вже вони землі за царя мали, а лісу, а сіножаті! А батько, лейбгвардії полковник Яснозорський, разом з вашим Андрієм у Корнілова служив. Тоді, правда, Андрій пішов до Петлюри, а цей зостався в Денікіна. Його в двадцять першому році розстріляли. А матір як забрали в тридцятому, так і по цей день чутки нема.
— І от, бач, від солодкої яблуньки та кисле яблучко. Я ж був до Яснозорських вхожий, так я її змалечку знаю. Почав я їй колись казати: Тамаро, кажу, схаменіться, ізгадайте, якого ви роду. Батька ж вашого розстріляно, матір замучено. Ви ж, кажу, в той день народилися, як вашого батька під стєнку ставили.. .
«Е, каже, не учі мєня, дєд. Мноґо ти понімаєш! Мой отєц, каже, собака, бєлобандіт бил. Єслі б єво тада не шльопнулі, я б єво сама тєпєр у разход пустіла» ...
Хтось іде їм назустріч, і дід замовкає.
Панок з портфелем минає їх, не вітаючись.
— Хто це? — питає Шаблій. — Він нам і вчора зустрівся.
— Та це нам агронома прислали з городу. Таке чорт-віть-що. І чого воно поночі швендяє?