Ігор Качуровський

Залізний К У Р К У Л Ь

 РОЗДІЛ ДРУГИЙ



... І знову вечір.
Десь далеко, за полями, дотліває вечірня заграва, і над димчасто-багряним обрієм тане холодаве цитринове світло: скоро осінь.
В будинку Шаблія вже темно. Тільки чітко вимальовується світляний прямокутник вікна, що виходить на захід.
Нагусаючий у кімнаті присмерк створює якийсь особливий настрій, і Параска, що сама в будинку — Пантелимон поїхав до міста, Петро десь подався, а Лєна порається по господарству — сидить проти вікна, дивиться кудись у далечінь — і думає вголос:
— Оце вже скоро сім місяців, як дома, і посіяли, і врожаю, слава Богу, діждались, а все щось наче не так, наче чогось не хватає. Іноді сидиш-сидиш, думаєш-думаєш, та аж страшно зробиться: до чого воно все ведеться, який воно, казав дід Охрім, кінець буде.
— Дванадцять год тільки одного й хотілось, про те тільки й думалось, чи доведеться додому вернутись. Ой, не так вернутись хотілося, не про такий поворот думалося. Ніби й не господар над своїм добром: увійшли в свою хату, а через тиждень бумага приходить — хто, мовляв, дозволив такому Шаблію сільуправу на вулицю викидати.
— Воно ж там, у районі, самі камуністи, ті, що колись сиділи, ті й тепер сидять. Оце тепер тільки, чути, нашу людину поставили, а то сама сволоч була ...
— А німцям що? їм аби хліб та свиней давали. Хіба вони знають, чим село живе? Он приїздив комендант, казав, щоб усі в колгоспі робили, а хто не робить — у тюрму та до Німеччини. У вас, каже, не колгосп, а громадський двір — не вмер Гаврило, болячка вдавила. А Бичок і питає. «А як же, питає, одноосібники, ті, що з сонетами все життя боролись, а до колгоспу не пішли»? — «Ніяких, каже, одноосібників, всі мусять робити». От тобі й діждались. Думали, як німці прийдуть, так колгоспів не буде, аж воно тепер і одноосібників женуть до колгоспу.
— Ще слава Богу, що партизанів більше не чути. Ото як наші впіймали одного — їх ніби вода вмила. Кажуть, десь на, Брянське подалися.
Параска, замислена, і не завважила, що вулицею проїхала — і спинилась підвода, що кілька душ піднялося на ґанок... Аж ось до кімнати швидкою ходою ввійшов Пантелимон Шаблій. А за ним — Іван Бичок і Степан Мургосліп, старший поліцай.
— До кого ти балакаєш? — здивований, зупинився Шаблій.
— Сама до себе.
— А чого не світиш?
— А нащо?
— Світи, хай йому гаспид. Знову бумагу з городу привезли. Іще одна біда на нашу голову.
Параска світить лямпу. Шаблій бере в Степана папери:
— Ану, давай сюди, як там написано: ... «На підставі розпорядження шефа відділу праці пропонується вам призначити з вашого села 80 працездатних дівчат віком від 14 до 20 років для роботи в Німеччині. Термін виконання: 20 вересня 1942 року ...»
— Ізнов у Німеччину, — перебиває Параска. — Недаром у мене коло серця щось цілий вечір боліло.
— Дивись ти, тільки 80, — дивується Бичок. — Он зарічанський староста казав мені, що на їхнє село 120 призначено. А в них же село куди менше.
— Таж вони, Йване, скільки було у них людей, стільки й подали у звідомленні. А ми з тобою — пригадуєш? — трохи не половину затирили.
— А добре тоді вийшло, в марті, — пригадує Бичок, — правда, Пантелимоне Марковичу? Загадали нам двадцять душ. Так ми їм дали дванадцять кацапчуків плєнних, що в селі позоставались, та троє наших дурнів добровільно поїхало. І так усе добре пройшло ...
— Тепер на плєнних не відограємось, — ніби чогось зрадівши, каже поліцай Степан. — Доведеться, мабуть, вам, Пантелимоне Маркевичу, дочку в дорогу виряджати. Та не сердьтесь, я жартую.
— Ти, Степане, знай, де можна жартувати, а де й ні, — гірко каже Параска.
— Та нехай балакає, — заспокійливо говорить Шаблій. — Він у нас, як той млин, що без вітру мелеться. Люблю послухати. Часом таке вибалакає...
— А знаєте що? — з таємничим виразом на обличчі перебиває Степан. — Пишіть усіх рябих. Килина Воронькова ряба — в Німеччину, Одарка Галущенкова ряба — в Німеччину, Кривої Секліти дівчата рябі — в Німеччину! — Він задоволене регоче, ніби сказав щось справді дотепне.
— Добра порада, — стверджує Шаблій. — А тепер, може, мені дозволите слово сказати?
— Та кажи вже, кажи.
— Зараз погукаємо Левка і порадимось, кого саме визначати. Та не кажіть нікому, що в розпорядженні сказано: «до 20 років». Нехай і сороклітні їдуть. Перевіряти ніхто не буде.
— І в першу чергу — усіх активісток визначити. Кривої Секліти дівчата нікуди не поїдуть. Вони й так набідувались у тридцять третьому році. Хай, може, хоч трохи по-людськи поживуть.
— А Краснопуза Секліта, як церкви закривали, на плащаницю, задубивши спідницю, сідала. Нехай її Палажка тепер Берліна побачить. Гітлер, чути, також церкви закриває. Мо' й Палажка потрапить у якому соборі, як мати, сісти. І в Данила Цвіркуна дівка, як кобила, викохалася. Там, кажуть, усі Тамарині партизани були. Хай тепер трохи і Фріци побудуть.
— А як цих не вистачить, доведеться, нічого не зробиш, визначати таких, де сім'я велика, брати й сестри є. Щоб зоставалось кому вдома робити та щоб і батькам не так шкода було.
— Узять хоч би Рудої Миколаїхи Хведору, сусідку нашу. Вже за тридцять перейшло, про те, щоб заміж вийти, годі й думати, бо куди не кинь — шістнадцяток повно. Три сестри менших та дві невістки. Як заведуться — їйбогу, разів три сам розводив. Кому вона, тая Хведора, потрібна? Нікому. Ніхто за нею не плакатиме. А вона й сама від такого життя втекти рада буде. Так я кажу?
Шаблій замовк, прислухаючись до кроків на ґанку. До кімнати зайшов Петро.
— А, це ти. Збігай до Левка, скажи: батько кличе. А ти, Степане, візьми пляшку добрячого самогону та сходиш до ветеринара: сьогодні вночі в колгоспі одному кабанчикові треба буде здохнути, так щоб довідку виписав. Ось прийде Левко, а назавтра ти, Іване Кириловичу, з ним разом наладнаєте меду з півпуда да четверть просяного перегону, да м'яса з кабанчика. Поїдемо до шефа відділу праці, нехай замість вісімдесяти дівчат залишить сорок. Правильно я розсудив? — Та куди вже правильніше.
II
Тихо прокрадаються селом вечірні сутінки.
Вони повзуть між хлівами, поза хатами, під лісами, ростуть, нагусають, чорнішають і часом ніби матеріялізуються, втілюються в якісь невиразні людські постаті, що раптом відділяються від стіни чи дерева і квапливо переходять те місце, де тьма ще не встигла згуснути.
Тихо сунеться і напливає вечірній присмерк, а ще тихше, ще нечутніше прокрадаються ці істоти — як витвори вересневої ночі, що заливає село.
А біля воріт Цвіркунового двору стоїть Мотря, шестипудова дівка, хоч у плуг запрягай, і соняшник лузає. Лузає й дивиться — чи не слідкує хто за тими, що потайки сходяться до їхньої хати. Тільки б не нанесла нечиста сила сусіда їхнього, діда Охріма, або Василя-поліцая, або — страшно подумати — котрого з Шабліїв, бодай їм усячина.
Часом вона оглядається на хату: чи добре завішені вікна, чи не видко, бува, світла крізь яку щілину. Бо ніхто не має дізнатися про те, що діється в хаті.
Хата здаля виглядає мертво й порожньо.
А тим часом Данило Цвіркун нетерпляче оглядає гостей:
— Здається, всі?
— Починаймо!
Данило відкриває збори:
— Товариші! Собраніє сільського активу вважаю відкритим. Зараз нам зробить інхвормацію товариш Гриша.
Звідкись ззаду, з темряви, прямуючи до столу, освітленого блідим каганцем, виходить Грицько Щука, високий, гарний парубок. Іде поволі, недбало і впевнено.
— Товариші! Першим питанням на порядку сьогоднішньої повістки дня стоїть мій відчит про сучасний стан нашого села. Товариші! Ми з вами знаходимось тепер у дуже небезпечних умовах. Тількищо через наших зв'язкових одержано з міста загрозливу вістку. Знову німці вимагають людей до Німеччини. На цей раз справа йде про самих дівчат віком до двадцяти років. Наші товариші з райуправи попереджають нас, що ніякого класового принципа в доборі дівчат для відправки в Німеччину бути не може, їхати мають ті, що найбільш працездатні і найменш потрібні в роботі громадського двору.
— Проте, скільки я цю справу розумію, Шаблій і його підлабузники намагатимуться ввести класовий підхід: намагатимуться лишити вдома дітей всіх ліквідованих ворогів народу, одноосібників і розкуркулених, не кажу вже про своїх родичів і приятелів.
— Шаблій буде висилати до Німеччини — нас!
— Отже, ми всі повинні одностайно робити цьому спротив. Коли треба йому дівчат до Німеччини, — Грицько Щука встає і стукає кулаком по столі, — хай посилає першою свою Лену!
— Ми мусимо поставити перед райуправою питання: тому що колишні одноосібники та розкуркулені майже зовсім не працюють у громадському дворі, вони можуть бути і мусять бути відправлені до Німеччини в першу чергу.
— Товариші! Ми будемо боротись уперто, але пам'ятайте, що коли в цій боротьбі Шаблій навіть виграє, ми ще не програли.
— Як це розуміти, про це вам скаже зараз товариш Цвіркун.
Грицько Щука сів, і підвівся Цвіркун.
Цвіркун: У кого, може, питання будуть?
Краснопуза Секліта: У мене питання.
Цвіркун: Кажи, Секліто.
Секліта: Балакав ти, Грицько, балакав, а головного й не сказав: скільки душ із нашого села визначено?
Грицько: Про це ще остаточно не відомо. Проте можна сказати приблизно, що не менше, як сто душ.
Хтось іззаду ахнув: Сто душ!
Грицько: Завтра, найпізніше в обід, будемо мати найточніші відомості.
Цвіркун: Ти все сказав, Грицько?
Грицько: Все.
Цвіркун: А теперечки, товариші, дозвольте мені зробити маленьку інхвормацію.
— Наша дорога товариш Тамара за героїчну боротьбу проти німецького окупанта в районі Брянських лісів нагороджена орденом Леніна!
— Отряд, которим командуєть товариш Тамара, зробив героїчний рейд з Брянських лісів і теперечки знаходиться в районі нашого села. Товариш Тамара має під своїм командуванням достаточну кількість героїчеських партизанів для того, щоб вести героїчеську боротьбу з махровими контрреволюцінєрами, бєлими і всех мастєй.
— Так що, товариші, як сказав Гриша, наші хлопці й дівчата, яких Шаблій посилатиме до Німеччини, можуть теперечки іти в ліс — до героїчних партизанів товариша Тамари.
— Товариші! Наша дорога товариш Тамара оказала мені високе доверіє і довєрила мені, так сказать, відповідальну справу. Ми, товариші, зібрались теперечки, щоб цю справу вирішити.
— Товариш Тамара довєрила мені скласти по нашому селу списки діверсантів і хвашистів, так сказать, контрреволюцінєрів усєх мастей, яких у героїческій боротьбі отряд товариша Тамари має знищити.
Секліта: Шаблія пиши першим!
Голос: Усіх Шабліїв пиши!
Цвіркун: Ось цитьте. Я зараз прочитаю. Шаблій Пантелимон, Шаблій Петро, Шаблій Параска, Шаблій Олена. Бичок Іван — староста сільуправи, Бичок Кирило, Бичок Явдоха, Бичок Онисько, Бичок Гапка. Марченко Левко — староста громадського двору, Марченко Яків. Мургосліп Степан — поліцай, Ханенко Василь, Ханенка Андрушки син, поліцай.
Секліта: Ось підожди. Бичків усіх записав, а Марченків — ні! Брата Левкового записав, а про жінку забув.
Цвіркун: Та як же тую жінку писать, як у неї діти дрібні... На кого зостануться?
Кирилиха Цвіркуниха: Казав тобі колись Кирило, що ти — м'якотілий. На кого діти зостануться? Пиши й дітей, хай їм чорт!...
Цвіркун (пише і говорить напівголосно): Марченко Сергій — сім років, Марченко Уляна — три роки, близнюки . .. Як близнюків звуть?
Секліта: Як би не звали!... Пиши: близнюки, та й годі.
Цвіркун: Близнюкам по півроку.
Секліта: А попа записав?
Цвіркун: Записав. Ось є: Валтасаров Никодим. І Дорош є, і Максим...
Голос: А Семен?
Цвіркун: Який Семен?
Голос: Задрипанчуківський приймак, що поліцаєм.
Грицько Щука: Товариш Цвіркун! Прошу на це запитання не відповідати.
Цвіркун: Семен записаний, тільки не до цього списка, а до іншого. Понятно? Кого ще писати?
Кирилиха: Діда Охріма!
Голос: Та йому вже сто год! Який з нього ворог!
Кирилиха: І-і, не кажи, він ще торік, було, бере під пахву мішок з борошном і несе.
Голос: Та хіба ж то торік? То вже годів із десять тому!
Цвіркун: Ставлю вопрос на голосованіє. Хто за те, щоб записати діда Охріма? Більшість. Записую. — Ну, ще кого? Здається, всі?
Грицько Щука: Дозвольте мені. В усіх вас, товариші, не хватає бдітєльності. Ви записуєте першим Шаблія і не бачите, що тут, у нас, на селі, є ворог більш небезпечний, ніж усі Шаблії на світі. Шаблій не має під собою жодної ідеологічної бази. Хто він є? Куркуль, брат петлюрівського офіцера. Ворог лютий, сильний і хитрий. Але практика його боротьби проти нас, товариші, не освітлена ніякою теорією. Він знає, проти чого він бореться, але не знає, за що він бореться.
— В цьому відношенні навіть дід Охрім — більш небезпечний ворог: він знає, чого він хоче — він хоче царя. Алеж, товариші, ми маємо той факт, що колесо історії ніколи не повертається назад. Царя вже ніколи не буде, і дідових байок про те, що як був Микола-дурачок, була булка п'ятачок, уже ніхто не послухає.
— А в нас у селі є людина, яка має проти нас ідеологічну зброю, яка відриває від нас нашу молодь, яка прищеплює хлопцям і дівчатам антирадянські настрої, яка озброєна новітньою теорією буржуазного українського націоналізма.
— І цю людину, а не Шаблія, я пропонував би записати першою.
— Я маю на думці Людмилу Іванівну Сурмачевску, вчительку.
III
Той самий вечір.
Серед хат і хлівів, де всі лінії якось пом'якшені, заокруглені, виділяється чітким прямокутником стін і трапецією залізного даху будинок нової школи. А неподалеку — стара, низенька, на дві кімнати (в одній з яких віддавна живуть учительки), «церковно-приходська» школа. Одно з її вікон відкрите, в ньому з'являються і зникають чиїсь голови, звідти лунає молодеча пісня:
Вечір прийде, туга найде, Ні з ким розмовляти.
Хтось високий пройшов навшпиньках у шкільнім саду, від дерева до дерева. Він дивиться туди, на освітлене вікно, і не помічає, що звідкись із темряви, так само навшпиньках, підкрадається до нього хтось інший, менший.
— Грицько, — каже той менший, давши йому під бік стусана, — іди звідси, бо як побачить тебе Василь, казав, застрелить!
— То ще побачимо, — бурмоче Грицько Щука, відходячи.
Простеживши очима, поки він не зник, Петро Шаблій заходить до будинка. За півроку він виріс, тепер це справжній парубійко, тільки по обличчі видно, що надто молодий.
До кімнати, звідки йде в сад така широка пасмуга веселого світла і звідки чути то молодий сміх, то тужливу пісню, Петро заходить після стуку, але не вітається: він уже був тут.
У невеличкій чистенькій кімнатці, на стінах — портрети Шевченка і Франка під рушниками, на столі — тризуб у рамці, обабіч — книги, над ліжком — гітара.
В колі парубків і дівчат сидить Людмила Іванівна Сурмачевська — молоденька вчителька. Вона ясноволоса, тендітна, мініятюрна, і від цього здається ще молодшою. З одного погляду на Петра зрозумівши, що сталося, Василь Ханенко підвівся. Людмила Іванівна перевела очі з одного на другого:
— Хлопці, лишіть! Його досі й близько нема.
—І пощо я його тоді живим з рук випустив? — каже Василь. — Уже ж воно в мене і просилось, і плакало: «Не бий, Василю, ніколи більш не прийду». Отаке здорове, а сили чортма. Теж мені Дон-Жуан задрипаний.
— Мені здається, — говорить по роздумі Людмила Іванівна, — що справа тут не в його донжуанстві. Коли він мені теревенив, бувало, про свою любов, я не відчувала в його словах щирости. Я думаю, що йому просто йшлося про те, щоб якось прослизнути в гурток юних націоналістів — щоб паралізувати чи невтралізувати нашу діяльність.
— А покищо, — учителька дістає з-під матраца пачку летючок, — почитайте самі і постарайтесь розповсюдити цю літературу. Але будь-кому не давайте. І курцям давайте обережно — щоб не скурили. Прочитає — і забирайте назад. І подбайте, щоб хоч дві-три летючки потрапили на сусідні села. Бож самі знаєте ... Це я привезла з Києва ...
— Пам'ятайте також, що ми знаходимося між двома однаково небезпечними ворогами. Що, крім активістів, є ще ...
— Агроном ... — вставляє один з парубків.
— Ну, хоч би й агроном. Ми не знаємо нічого напевно, але кожен раз, їдучи до міста, він перш за все, замість у райуправу чи до крайсляндвірта, біжить до ґестапа.
— Двічі сам бачив, — додає Василь.
Дем'ян, що знудився від надто поважної розмови, здіймає з стіни гітару:
— Заспівайте щось, Людмила Іванівно!
— Таж пізно вже, — каже одна з дівчат.
Дем'ян, акомпаньюючи собі, починає наспівувати сам:
У Петрівку,
В косовицю,
Вийди, вийди, дівчино,
Красавиця!
Я й не вийду,
Я й не стану,
Хіба вишлю сестру,
Таку саму!
— Годі тобі, — каже дівчина, що сидить поруч. Але Дем'ян веде далі:
Стояв вечір
Із сестрою,
Та не такі речі,
Як з тобою!
Таке ж личко,
Такі брови,
Та не таке серденько
До любови.
— Та цить же! — знову каже дівчина і кладе долоню на струни.
Дем'ян кінчає пісню вже без супроводу гітари:
Так і стеле,
Так і лягає,
Да не так до серденька
Пригортає!
— Дем'яне! — питає його Людмила Іванівна, — де ти завжди такі пісні береш?
— Це — колгоспний хвольклор, — каже Дем'ян і червоніє.
— Мені чогось одна пісня згадалася, — каже Василь, забираючи в Дем'яна гітару, — її вже років десять ніхто не співає. Тільки щось першого куплета згадати не можу...
Він підбирає на гітарі акомпаньямент, потім починає — спочатку нерішуче, далі голосніше і певніше. Почавши від другого куплета, хор парубків і дівчат приєднується до нього:
... Козаченьку, мій миленький,
Де ж ми будем ночувати?
— В саду зельонім,
В лісі дубовім,
Ти ж моя мила, дорога!
—    Козаченьку, мій миленький,
—    Що ж ми будем простилати?
—    Що я — ряденце,
—    Ти — моє серце,
Ти ж моя мила, дорога!
—    Козаченьку, мій миленький,
—    Чим же будем ми вкриватись?
—    Мене покриє Чорная хмара,
—    Тебе покриє Людськая слава,
Ти ж моя мила, дорога!
—    Козаченьку, мій миленький,
—    Чим же будем ми вмиватись?
— Що я — росою,
А ти — сльозою,
Ти ж моя мила, дорога!
—    Козаченьку, мій миленький,
—    Чим же будем ми втиратись?
— Що я — платочком,
А ти — листочком,
Ти ж моя мила, дорога!
—    Козаченьку, мій миленький,
—    Що ж ми будем їсти?
—    Я буду булку,
—    Ти — думай думку,
—    Ти не моя мила, дорога!
—    Козаченьку, мій миленький,
—    Де ж ми будем зимувати?
—    Що я — до роду,
—    Ти — з мосту в воду,
—    Ти ж моя мила, дорога!
—    Козаченьку, мій миленький,
—    Так холодная ж вода!
—    Я руки зв'яжу
—    Та кину зразу,
Ти ж моя мила, дорога!
— Яка страшна пісня, — каже Людмила Іванівна.
— Заспівайте, Людмило Іванівно, якусь веселішу! звертається до неї дівчина.
— Пізно вже, дівчата, вас дома лаятимуть. Дівчата, а за ними хлопці підіймаються і починають
прощатись.
На подвір'ї Василь зупиняється:
— Таж я хотів ще книжку в Людмили Іванівни взяти, щоб не нудно було завтра на дижурстві. Мушу вернутись.
— Знаємо, що то за книжка! — кажуть йому вслід Петро і Дем'ян.
— Людмило! Ти ще не в ліжку?
— Ні.
— Можна до тебе?
— Заходь.
— Ти мені книжку обіцяла вибрати...
— Хочеш «Вертера»?
— Скільки ж разів можна його читати.
— Ну, «Лісову пісню».
— Таж я читав.
— Вибирай сам.
Василь починає переглядати книжки.
— Коцюбинський... «Люборацькі» ... Читав. «Перехресні стежки» — це добра річ, мабуть, найкраще з Франкової прози. «Роман Міжгір'я» — навіщо ти тримаєш таку гидоту? Арістофан... Хіба взяти Арістофана?
— Візьми... Не знаю тільки, чи тобі сподобається. А знаєш, що зробили більшовики з перекладачем цієї книги? Спалили живцем біля Харкова.
— А «Соняшну машину» ти мені так і не дістала?
— Я питала у тих хлопців ... галичан. Але вони недобре ставляться до Винниченка. Натомість вони дали мені оцю брошуру. Хочеш?
Василь бере брошуру, гортає.
— Знаєш, краще не треба: розчаровує. Я пробував читати минулого разу. Примітивно. І повне незнання України.
— Алеж це для мас ...
— А ми з тобою не маси? А мільйони української інтеліґенції не маси? На них треба рівнятись, а не на бабу Палажку й бабу Параску.
— Ну, добре, Василю. Я не хочу, щоб тебе мати знову за мене лаяла.
— Ну, прощавай, завтра перед тим, як їхати, може, на хвилину заскочу...
Василь обіймає її і хоче поцілувати.
— Лиши! — виривається Людмила Іванівна. — Таж вікно не завішене ...
— Так згаси лампу! — І Василь таки цілує її, а потім говорить:
— А знаєш, і в мене таке враження, ніби з саду на нас хтось дивиться.
— То, мабуть, Петро з Дем'яном.
Василь поправив на плечі ґвинтівку і вийшов.
Людмила Іванівна замикає двері, гасить лямпу, роздягається. Хвилину сидить на ліжку, замріявшись, потім пірнає під ліжник.
За садом сходить пізній надщерблений місяць.
Його несміливе, ще жовтаве світло пробивається в затишну кімнату, де чується тихе дихання сонної дівчини, пробивається і лягає на чисту підлогу, на ріжок столу і на край ліжка, з якого звисає кінчик ліжника.
У вікні з'являється чиєсь обличчя.
За рогом будинка чути чиїсь обережні кроки: хтось наближається до дверей і пробує клямку.
Раптом сильний стук у двері.
Обличчя в вікні зникає.
Людмила Іванівна підхоплюється на ліжку:
— Хто там?
— Відчини, це я, Василь, — каже знайомий, але не Василів голос.
— Який Василь?
— Твій Василь!
Другий голос: Поліція, обиск!
Людмила Іванівна: Ідіть звідси геть! Я не відчиню!
Другий голос: Откривай, Гадюка!
Третій голос: Ванька, ломі двері!
Чути, як з тріскотом відчинилися сінешні двері. Знову з'явилось у вікні те саме обличчя, але Людмила Іванівна його не бачить: вона намагається просунути ніжку стільця під ручку дверей і, коли це не вдається, впинається обома руками в ту ручку, ніби це щось поможе. Брязкіт скла від удару кольбою — і вікно відчиняється. У вікні, гострою силюетою на тлі місячної ночі, виростає постать з ґвинтівкою.
— А-а! — скрикує Людмила Іванівна.
І в ту мить, як постать з ґвинтівкою плигає в кімнату, вона кидається напасникові назустріч і, з усієї сили відштовхнувши його, стрибає на підвіконня. Ще секунда...
— ВрьошІ! Так я тебе і позволіл смитса! — каже людина з ґвинтівкою, хватаючи її за плечі. — Вот умная нашлась.
Короткий скрегіт заліза — і двері до кімнати розкриваються навстіж.
Струмінь світла з електричного ліхтарика освітлює в темнім кутку варту творця Лаокоона групу: золотоволоса дівчина, в білій нічній сорочці, мовчазним напруженням усіх сил виривається з обіймів темної важкої потвори.
— Давай єйо сюда! — наказує людина з ліхтариком.
— Потєрпіш. Я поймал. А ти покурі пока.
— Я здєсь командір!
— Ну, і валі...
— Ґрішка! подєржі фонарік! — командир віддає ліхтарик Грицькові Щуці, що ввійшов разом із ним, і скидає з плеча автомат. — Смивайся, покуда не распатроніл!
— На, бері! — похмуро поступається освітлений ліхтариком тип і, жбурнувши уже непритомну дівчину на її ліжко, виходить у сіни. Звідти чути його роздратоване бурмотіння:
— Вот сволоч! Опять за «фінку» хватаітса ...
IV
Вересневий ранок. Соняшна позолота стікає від вершечка тополі до її нижніх галузок, і така холодна та зерниста роса на голівках жоржин, що визирають, перехиляючись через новий паркан перед будинком Шаблія.
Біля воріт, на вулиці стоїть віз. Дем'ян чекає на Пантелимона Марковича — їхати в місто.
— Дем'яне! — гукає з ґанку Шаблій. — А де Іван Кирилович?
— Он ідуть.
— Доброго ранку, Пантелимоне Марковичу! Здоров був, Дем'яне! — вітається здалеку Іван Бичок.
— Здоров, здоров.
— Доброго здоров'я.
— Ну що, їдемо?
— Таж їдемо, — відповідає Шаблій. — Ти все приготував?
— Все.
— І мед?
— І мед.
— Ще, бак, — каже Шаблій, — Василь просив, щоб його підвезли. Я вже по нього Петра послав. Ні того, ні того нема. Що він там робить, той Василь?
— Та що б він робив? — вставляє Дем'ян. — Мабуть, з учителькою ніяк не розстанеться.
— Ну що ж, — сердиться Бичок. — Семеро одного не ждуть. Як не прийде, так і без нього поїдемо. Хай пішки доганяє.
Раптом у хвіртці з'являється задиханий Петро Шаблій. Навіть не привітавшися з Бичком і Дем'яном, він кидає по-батьківському владне речення:
— Нікуди ви зараз не поїдете.
— Хіба що сталось, Петре? — занепокоєно питає Шаблій.
— А йдіть, тату, сюди.
Шаблій зіскакує з воза, де щойно був умостився, і підходить до хвіртки. Петро говорить тихо і виразно:
— Вчительку вбито. Людмилу Іванівну.
— Що?
— Чуєте, що ...
— Іване Кириловичу, а йди но сюди!
Іван Бичок, а за ним Дем'ян, якого ніхто не кликав, підходять до хвіртки.
— Розказуй, Петре.
Петро якимсь чужим, приглушеним голосом починає оповідати:
— Я прийшов до Василя, а мати його каже: «Вже пішов. Немає. Ти якось із ним розминувся». Ну, а я знаю, куди він міг зайти. Біжу до Людмили Іванівни. Бачу: вікно навстіж, шибки вибиті. Став я на призьбу, подивився в кімнату, — Петрів голос тремтить і зривається, — аж вона лежить поперек ліжка, у самій сорочці, вся в крові, зуби зціплені і горло перерізане.
— А Василь стоїть біля дверей, як стовп. Білий-білий, як крейда, і очі такі самі скляні, як у неї. Я обізвався до нього, він ніби прокинувся, здригнувся весь. «Бач, каже, Петре, якби я вчора не пішов рано від неї, я б його забив, а не він її».
— Я вліз у вікно, доторкнувся до її руки, — холодна, і кров загусла. Мабуть, її десь опівночі замордовано. Я кажу: «Василю, я побіг по батька, а ти біжи по Грицька Щучиного. Та дивися, зразу не вбивай, приведи живого».
— А ти думаєш, це Грицько зробив? — питає Шаблій.
— Грицько.
— Ой, ні. Зроду-віку не було в нас такого, щоб хлопці горло дівчатам з ревнощів перерізували.
— Шаблій оглядається, чи нема довкола чужих. — Це, мабуть... це коли б не Тамара Яснозорська з своїми хлопцями повернулась.
В чорній уніформі, з ґвинтівкою напоготові, півбігцем з-за рогу вулиці до них наближається Василь Ханенко:
— Нема!
— Що — нема? — питає Шаблій.
— Грицька Щучиного вдома нема.
— А бачте, тату, — говорить Петро, — я ж казав, що це Грицько.
Шаблій заперечливо хитає головою:
— То, синку, не Грицько, а ті, що прийшли звідтіль, куди Грицько подався. Дем'яне! А збігай но по Степана, а як дома нема, то проскоч до Кулини — він коли б не в неї тепер підночовував. А тоді сповістиш Максима й Микиту — нехай прийдуть до сільуправи. Ні, краще до школи.
— Ти, Іване Кириловичу, пошли виконавця, хай запряже другу пару та привезе лікаря. Та загадай бабам, хай тіло обмиють.
— Ти, Петре, збігай по Левка та йдіть до школи.
— А ми з Василем заберемо Дмитриху Щучиху — хай посидить за сина.
Хмарна беззоряна ніч.
На широкій вулиці проти Шаблієвого дому порожньо. В селі — тиша.
З городів, оглядаючись і пригинаючись до землі, в Шаблієве подвір'я забігає немолода жінка. Прокрадаючись між дубками й жоржинами, вона визирає через паркан на вулицю і, переконавшися, що там нікого немає, обертається, підходить до вікна і тихенько стукає.
У вікні з'являється обличчя Параски.
— Це я, Марина, — говорить жінка під вікном.
Обличчя Параски зникає. Чути шарудіння в сінях. Двері злегка відхиляються, і Марина прожогом забігає в їх непроглядну темряву. Двері закрились.
Минає дві, може, три хвилини. Знову відчиняються двері. Першим з ґвинтівкою в руці виходить Шаблій. За ним — Марина, а за нею, вдягаючись на ходу, Параска, Петро і Лєна.
Шаблій мовчки цілує жінку, цілує і хрестить дітей.
Марина, Параска і Лена переходять, зігнувшись, попід парканом і зникають.
— Тату, я ... — починає, вагаючись, Петро.
— Кажу тобі: йди, попередь Івана Кириловича. Петро пішов.
Шаблій заходить до хати. Чути, як замикає двері.
Розірвалися хмари, і виринув тонкий надранішній місяць. Стало видніше.
Собаки загавкали, десь близько.
Обережно, оглядаючись, вулицею підходить кілька людей з автоматами та ґвинтівками.
Наближаються до Шаблієвого подвір'я.
Один, з монгольськими вилицями, відчиняє хвіртку.
Постріл з вікна. Партизан падає.
Починається обстріл будинка. Дзвенять, розбиваючися, шибки. Тріщать автомати.
З будинка лунають окремі постріли ґвинтівки.
Двоє перескакують через труп, що лежить у розкритій хвіртці, і забігають на подвір'я. Знову постріл з-за лутки вікна, і задній, ніби спіткнувшись, падає у гущавінь розбуялих дубків і вже не підводиться.
Інший приліг за ґанком.
Обстріл ніби стихає. Два чи три напасники здалеку, з безпечних укрить, час від часу стріляють по вікнах.
А тим часом поміж сусідськими хлівами, городами підкрадаються двоє з оберемками соломи і бачком бензини. Обігнувши ріг будинка, вони наближаються до ґанку: звідси найшвидше займеться.
— Ти чіво здесь дєлаіш? — натикаються вони на того, що приліг за ґанком.
Стрілянина на мить ущухає. Один дістає ґранату і підлазить із нею під саме вікно. Другий поливає бензиною солому.
Враз відчиняються двері. На ґанку — Шаблій з наганом. Блискавично стріляє в партизана під вікном.
Той, що поливає солому, кидає бачок.
— Бері жівьйом! — кричить він і хватає Шаблія ззаду.
Його товариш, який лежав за ґанком, підводиться йому на допомогу. Троє інших, повискакувавши з своїх засідок, біжать вулицею до хвіртки.
Шаблій виривається. Лівою рукою — в правій наган — підіймає партизана в повітря і кидає з ґанку.
Інший відскакує. Стріляє Шаблієві вслід, але запізно: той уже зник за рогом будинка.
Ті, що добігли з вулиці, бачать:
Один підводить свого розчавленого товариша, який захлинається кров'ю, троє інших — один під вікном і двоє у хвіртці — лежать нерухомо.
Десь далеко тріщить автомат.
VI
Кімната в домі Шаблія.
За столом, у мовчазнім чеканні, сидять: Пантелимон Шаблій, дід Охрім, Левко Марченко і брат його Яків, Василь Ханенко, Максим Бородань, Савка Глевкий і парубок — один з тих, що були в гуртку Людмили Іванівни.
Входить Дорош. Вітається.
— Всі, здається? — питає Шаблій.
— Микити нема ще, — каже Яків Марченко.
— Микита з нашим Петром на варті. Будемо починати.
Шаблій підводиться:
— Оце погукав я вас, добрі люди, до себе на пораду. Недобре щось на ;світі діється: два вороги наші за те, щоб панувати над нами, між собою борються. А ми, поскладавши руки, сидимо й дожидаємо, як віл обуха, — чекаємо, хто переможе. І від того нашого дожидання гинуть ті, що були кращі між нами. Бо все ми чуємо, все ми бачимо, та тільки ні над чим ми не думаємо і нічого не діємо.
— Минулого тижня Людмилу Іванівну замордовано.
— А позавчора загинули староста наш Іван Бичок і Степан Мургосліп.
— Зустріли вони Івана Кириловича над Остром у березі, відрізали ніс, вуха, викололи очі, груди розрубали і серце з собою взяли.
— Казав я тобі, Іване Кириловичу, не ходи нікуди без нагана. Не послухав ти мене і загинув через те смертю мученицькою.
— А Степан, п'яний, на дижурство не поїхав та до чужої жінки подався. Вивели його за Галущенків окіп і розстріляли з автомата: трохи не напополам кулями перерізали.
— І люди бачили, як його вели, і ніхто слова не сказав, не заступився.
— А защо вони, ці люди, загинули? Скажімо, Бичок. Хто ж більше за своє село болів, як не він? Назначають на нас м'ясопоставку. Коле Іван Кирилович свого кабана, бере горілки й меду, везе — і, дивись, зменшують м'ясопоставку на двадцять процентів.
— А це тиждень тому прислали до нас бумагу: визначати дівчат до Німеччини. Знову бере Іван Кирилович сала та меду, їдемо з ним до міста. Випили з ким слід — замість вісімдесяти дівчат зоставили нам п'ятдесят та одстрочку дали на три місяці.
— За це, мабуть, і вбили тебе, Іване Кириловичу, Тамарчині партизани. Бож для них нема нічого краще, ніж те, що нашу молодь у Німеччину беруть. Через ці набори до Німеччини наші люди німця зненавиділи.
Та й тікають з страху перед Німеччиною в ліс, та й вчаться сестрам горло перетинати, а батькам очі виймати. І вже починають і з нашого села люди до лісу йти. Перший Грицько Щука пропав з села — і слід вітром завіяло. А позавчора Семена, Задрипанчуківського приймака, не стало. Каже Горпина, буцім то забрали його під зброєю і повели невідомо куди. А я думаю: мабуть, він їх повів.
— І ось сьогодні, добрі люди, ,стоїть перед нами два питання. Перше — як з тими двома силами боротись. Бо не знаю, як хто, а я думаю, що боротись нам треба і можна.
— А друге — кого нам замість покійного Івана Кириловича старостою своїм вибрати.
— І вибрати треба, на мою думку, таку людину, щоб не тільки бумаги любила підписувати та бабів, як поскубуться за коси, мирити вміла, а таку, щоб село в залізних руках тримала і знала, куди чия стежка веде.
—І хай тоді місто буде німецьким, а ліс — совєтським; село буде — нашим!
— Щось ти, Пантелимоне, ніби не доказав, — підвівся дід Охрім. - - Сам про себе не розповів нам нічого.
— Таж ви все знаєте ...
— А от Василь був на дижурстві і не знає. Мабуть, я за тебе розкажу, коли ти не хочеш. Попередила Пантелимона Марковича якась добра душа; він жінку з дочкою до сусідів відіслав, а сам відстрелювався з ґвинтівки до останнього патрона, а тоді бачить, що солому .тягнуть, хату палитимуть, — вискочив та з нагана третього хлопнув. А ще одного, як слимака, в руці роздавив. А Петра послав Бичка рятувати. Воно ж бо й думки ні в кого не було, що Бичок іще з вечора у бур'яні лежить зарубаний. Не застав Петро Бичка та побіг до Микити, та взяли автомат, що тоді у Гапки Паліїхи хлопці за погребником знайшли, та гранат півдесятка. Та побігли Левка рятувати. Бачать: коперетиву грабують, відбили замки, горілку попили, а все, що там було, на віз виносять. А Петро з автомата: др-р-р! А Микита гранату: бу-бух! Вони, бач, кількома шатіями, по вісім, по десять душ, по всьому селу орудували... Шкода, Васильку, що тебе тоді в селі не було, ми б їх ні одного з села не випустили.
— А багато їх було, діду Охріме? — питає Василь,
— Не питай, синку, скільки ворогів, а питай, де вони.
— Та, кажуть, душ тридцять було, а то й сорок. — озвався Левко Марченко.
— Або й усі п'ятдесят, — поправляє його Дорош.
— А, може, й сто було, — іронізує дід, — бо під коперацією калюжа крови й досі стоїть.
— Ще б не стояла, — сердиться Дорош, — коли коневі гранатою бік розірвало.
— Щось ми починаємо не про те балакати, — каже Левко.
— Дозвольте й мені, — піднявся Василь Ханенко, — хоч я тут наймолодший, слово сказати.
— Кажи, хлопче, кажи.
— По-моєму, старостою нашого села може бути тільки Пантелимон Маркевич Шаблій. Бо він людина освічена і всякий папір сам прочитає і так, як слід, зрозуміє. І в місті його знають. І село своє він, як рідну сім'ю, любить і оберігатиме, щоб, як острів на буряному морі, воно стояло.
— І ніхто інший так, як Пантелимон Маркович, не зуміє керувати нами в боротьбі проти двох ворогів.
— Бо нас учила одна людина, яку вони вбили першою. Казала нам, що треба заснувати свою таємну організацію, щоб із зброєю в руці боротися за свої права. А ми її тоді не слухали, бо, мовляв, пощо дівчину слухати, хоч вона і вчителька; нехай вона, мовляв, краще на гітарі заграє... От і дослухались гітари, аж поки не стало, кому грати. А якби зробили в свій час те, що вона казала, то й вона б жива була, і Іван Кирилович, і Степан були б живі.
— Отож я думаю, що нехай нашим старостою буде Пантелимон Маркович. І нехай веде нас у боротьбу з обома нашими ворогами, щоб не тільки село, а і ліс, і місто — все було нашим.
— Щось ти, Василю, — озвався Дорош, — почав був добре, а тоді такого наплів, що й сам, мабуть, не розбереш. Про якусь організацію... А ти знаєш, що, може, вже завтра все, що ти тут казав, у жандармерії чорним по білому стоятиме? Ти подумав над тим, що кажеш?
— То ви, дядьку Дороше, краще подумайте! — не стерпів парубок.
— Ти, синку, молодий ще мене вчити!
— Та годі тобі, — заспокоює Дороша дід Охрім.
— Ось дайте докажу. Ти, Василю, три дні, як вуса вперше поголив, а збираєшся з цілим світом воювати. Ти візьми мапу і подивись — одні півсвіту йдуть на других півсвіту. А ти з обома боротись думаєш? Таж ми всі, скільки нас тут є, наче те зернятко у млині. Одно якесь село ...
— Хто каже — одно село? В усіх селах надійні люди є! — перебиває його Василь. — Тільки вони ще більше, ніж ми, розпорошені...
— Та годі вам, — знову заспокоює дід. — Бач, ізвелися.
— Дозвольте, я скажу, — говорить Левко. — Нема чого заводити суперечки. А нехай завтра їде Пантелимон Маркович до міста та привезе бумагу, що він назначається старостою. Бо там, як почули, що Бичка вбито, так зразу і сказали: «Тепер, крім Шаблія, за старосту стати нікому». І тоді будемо боротись. Бо ворогів нам боятись нічого. Німець, хоч і сильний, та дурний. «Товариші» далеко, аж на Волзі, а тут їх небагато. Ми їх, дасть Бог, якось переловимо. А ти, Дороше, щось теє ...
— Нічого не теє, — не піддається Дорош. — А коли тобі хочеться ні за цапову душу загинути, то твоя воля. А по-моєму найкраще зробити собі схованку, щоб ні німець не знайшов, ні Тамара, залізти туди й сидіти. Ходімо, Максиме, додому.
Всі встають, прощаються, розходяться.
Дід Охрім зупиняє Василя і Левка: —Оце, діти, якби да знайшлося більше таких, як Петро Шабліїв, та вас двоє, так мені і вмирати можна було б. Я б уже знав, який кінець буде.