Ігор Качуровський

Залізний К У Р К У Л Ь

 РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

 

Надворі дощ.
Крізь заплакані вікна Парасці видно, як скісно падають краплі і як летить, разом з ними, пожовкле листя.
У мокрій кереї, в заболочених чоботях входить Шаблій. Ставить у куток ґвинтівку.
— Отакий дощ! — каже він, скидаючи керею.
— Ну, що там, як? — питає Параска.
— Та що! Постріляли ми на них, а вони на нас, та й розійшлися.
— А що горіло?
— Моста спалили. Облили бензином і спалили.
— Вже вдруге! — дивується Параска. — Що їм той міст дався?
— Добрий вечір у хату! — каже з порога дід Охрім. — Чи ще день?
— Добрий вечір, діду!
— Та воно таке, що не розбереш, чи день, чи вечір, — додає Параска.
— Прийшов я, Пантелимоне, довідатись, як там Левко.
— Та як... Оце Дем'ян їздив у больницю, каже, поправляється. На лобі вже загоїлось, тільки на руці ще трохи зосталось. Журиться дуже.
— Ще б пак не журитись, — вставляє Параска, — жінку й четверо дітей живцем спалили.
— Тобі, Пантелимоне Марковичу, — каже дід, — георгієвського хреста колись дали б.
— А де ваш георгій, діду? — питає з другої кімнати Лєна.
— Лежить! — гордо відповідає дід. — В скрині лежить. Дванадцять год закопаний у землі переховувався. Було, зайде Остапчук до мене: «Давай, такий-сякий, свого хреста собачого» — отак, було, й каже «собачого» — та ви його знаєте. «Е, кажу, нема. Ставив ятері, а він — шубовсть у воду». Мабуть, його якась щука із'їла. А колись Остапчук рибу саком ловить, а Лука Гречиха до нього з греблі: «Дивіться, каже, Остапчук усіх щук в Острі хоче переловити, щоб дідів Охрімів хрест золотий знайти». Отак і погубив себе чоловік нізащо. Як пришили контреволюцію, та як забрали, так і по цей день. — Дід глянув у вікно. — Бач, забалакався з вами. Уже й смеркається.
Дід попрощався і рушив до дверей. Йому назустріч швидко ввійшла Марина. Побачивши, що в Шабліїв у хаті є чужий, вона розгубилась і щойно після короткої мовчанки сказала:
— Драстуйте.
— Кажи, що сталось, Марино, — мовив Шаблій. — По тобі бачу, що щось скоїлося. Кажи при дідові Охрімі: це своя людина.
— І то правда, — згоджується Марина. І після деякого вагання додає:
— Глушманівку спалили.
— Хто, Тамара?
— Якби ж то Тамара. Німці.
— А, Господи! — зідхає Параска. — Отака напасть. Виходить, ми тепер між двох вогнів. Партизани палять і німці палять.
— Убили, чуєш, під Глушманівкою, — додає Марина, — німецького коменданта з переговорщицею.
— Треба буде завтра до міста з'їздити, — думає вголос Шаблій. — Бо я відтоді, як Левка в больницю відвіз, ніде ще не був.
Дід знову починає прощатись, Марина також.
- Посиділи б, діду. Гуляй, Марино! — затримують їх Шаблії.
— Е, ні, піду. Ніколи. Прощавайте.
Дід виходить, Марина за ним — щоб вийти «за одним рипом».
Параска світить лямпу.
Шаблій сідає до столу і щось пише.
— Що ти там пишеш? — цікавиться Параска.
— Тобі все й треба. Рапорта пишу в райуправу.
— Про міст?
— Еге ж.
— Пантелимоне, — нерішуче починає Параска. — А що, якби... якби того рапорта не писати? Дав би наряд, вислав теслів, за три дні б сяк-так підладнали. Ніхто б і не знав. А то хто знає, що вийде. Он Глушманівку спалили ...
— А, може, то ще й неправда? А хоч би й правда, так то ж німець, а то міст.
— Ой боюся я, Пантелимоне. Ти ж подумай. Партизана вбитого привезли від нас, учительку в нас замордовано. В оту прокляту ніч старосту в нас убили, поліцая розстріляли нашого. А тоді... ти казав, що вони більше не прийдуть, а вони прийшли, та ще й як прийшли. Чотирьох дітей маленьких Левкових у хаті спалили, та й Левко б згорів, якби не ти ... Дороша вбили ... Моста двічі спалили. Від кого Грицько Щука і Семен-поліцай до Тамари пішли? Від нас. Ніде стільки лиха не скоїлось, як саме у нас... Там десь старосту на шматки порізали, десь попа на церковних дверях розп'яли. І це все. А щоб так, як у нас, щоб тижня без якоїсь напасти не проходило — більше ніде такого нема.
— Та що ти мені розказуєш. Хіба я сам не знаю! А ти подумай, Параско, різні люди е. Я оце пишу про міст, а, може, і ще хтось пише. А як не напишу, то мені й скажуть: партизанів ховаєш, про їх дії не повідомляєш. Хіба я не знаю? Он я про Дороша не хотів казати. Питають мене у місті: «Що у вас нового?» Кажу: «Нічого». — «А кого, кажуть, у вас через вікно застрілено?» — От тобі й нічого. Різні люди є, Параско. Іду я містом, аж дивлюся — наш агроном із гестапа виходить. Що він там робив, га?
— От якби Андрій був живий! — говорить Параска. — Поставили б у городі свого чоловіка. Тоді б усе знали, що там робиться. Був би старостою райуправи вашої .. .
— Якби ж то. Слухай, Параско, ти нікому не казала, що Андрія нема?
— Нікому.
— І Марині?
— І Марині.
— І не кажи. Хай думають, що він ще колись приїде.
Шаблій підкручує лямпу — стає видніше — і починає писати далі.
— Час би й вечеряти, так Петра десь нема, — каже Лєна.
— Петро прийде по півночі, — відривається від свого .писання Шаблій. — Прийде мокрий. Приготуйте йому суху білизну, щоб тоді поночі не шукати.
— Та допильнуйте, щоб борщ гарячий у печі достояв.
— Та щоб чарка була до борщу.
II
Кімната в домі Шаблія.
Двері до другої кімнати зачинені.
Шаблій стоїть біля столу.
За столом сидять: Левко з перев'язаною рукою, Микита — Шабліїв родич, Максим Бородань, парубок з гуртка вбитої вчительки.
— Ну, Левко, — питає Шаблій, — як твоя рука?
Левко визволяє руку з перев'язок, робить нею вільні рухи.
— Бачиш? Добре.
— А як добре, то прив'яжи її знов, щоб усі бачили, що в тебе рука поранена. Носитимеш, аж поки я не скажу... А що говорив Василь, коли з дижурства приїде? — звертається Шаблій до парубка.
— Казав — через тиждень, — відповідає той.
— А чи всі чули, що він казав «через тиждень»?
— Всі.
— Добре. А тобі казав — коли? — питає Шаблій у Левка.
Левко, що сидів, понурившись і підперши рукою голову, ніби прокидається.
— Завтра надвечір.
— Друге добре. А знаєте, хлопці-молодці, чого я вас сюди зібрав? — Шаблій ставить на стіл пляшку горілки. — Зараз закуску принесу. Жінку й дочку з дому відіслав, щоб оце з вами насамоті побалакати.
— Задумав я, хлопці, одну справу, — продовжує Шаблій, принісши закуску. — Борються німці з партизанами чи не борються, нам від того не легше. Сами знаєте, робили вони облаву, нагнали поліції, пройшли через ліс, одного якогось дурного мадяра впіймали — та й усе. Зібрались їхати додому — начальника поліції нема. Кинулися шукати, знайшли за кущем. Вбитого. Хто вбив, коли, як — ніхто нічого не знає. От і наловили партизанів.
— А я їм одвіз Дмитриху Щучиху та Цвіркуна Данила — подержали, паразіти, три дні та й випустили. Кажуть, нема доказів, приналежність до партизанів не доведена. Як нам на таких оборонців покладатись, то лишається тільки загинути. І якби ми сами не боронились, уже б сиділа в моїй хаті Тамара, і красний флаг би висів. Он, чути, в одному районі зайняли кілька сел, зробили знову совєтську владу, а тоді кажуть: мобілізація. Та й позабирали всіх до своєї шатії. Хочеш — іди, а не хочеш — «к стєнкє».
— Пийте, хлопці, а то я забалакався і про горілку забув.
Гості п'ють, дякують, закушують.
— Аж ось заходить до мене, — продовжує Шаблій, — заходить до мене дід Охрім. «А чи пам'ятаєш, каже, 'Пантелимоне, що у вас у дворі груша величезна росла?» — «Так, кажу, пам'ятаю». — «А чи ти не забув, каже, Пантелимоне, як у тій груші шершні колись були завелися, ти ще тоді маленький був, а Андрій ваш — трохи більший. Ще, каже, приїхав до вас ісправник, а його шершеняка як стукне межи очі, йому все обличчя й запливло». — «Так, кажу, діду, все пам'ятаю; мене самого не раз кусали». А він таки далі своє. «А як, було, залетить який шершень до хати, то ви за ним ганяєтесь, аж поки не вб'єте; а поки вб'єте, він, дивись, когось і вкусить. А на другий день знову та сама біда: шершень у хаті». — «Так, казку, діду, все пам'ятаю». А він своє. «А чи згадуєш, каже, Пантелимоне, як батько ваш уночі загадав напалити піч, нагрів води, а тоді підкрався до дупла, та чавун окропу в дупло! Так усе гніздо шершеняче й знищив. А чи не пора б, каже, нам, Пантелимоне Марковичу, тепер гніздо шершеняче знищити?» Я кажу: пора! А ви як, хлопці, скажете?
Перший озвався дядько Максим:
— Я то піду, але чи багато нас таких набереться?
— Мені що? — не підводячи голови, каже Левко, — я тепер тільки смерти й шукаю.
— Яків ваш піде?
— Піде.
— Та Василь завтра з городу півдесятка надійних хлопців привезе.
— То скільки нас виходить, — рахує дядько Максим. — Нас тут п'ятеро, та Яків, та дід Охрім на варті... та Василь з поліцаями... Тринадцять душ набереться, як рахувати діда Охріма. Мало.
— Та що ви, дядьку Максиме, мало та мало! — обурюється парубок. — Досить буде. Два автомати е? Є! Дєхтярьов є. Гранат скільки хочете. Не знаю, як Василеві хлопці, а ми тут смерті не раз в очі дивились, і вона тікала від нас, а не ми від неї. Так я кажу, Пантелимоне Марковичу?
— Так то так, — ніби згоджується дядько Максим.
— Та я оце думаю, і щось воно в мене ніби сумнів з'являється. Ну, підемо ми в ліс. їх же там батальйон, а нас десяток. Де вони там у лісі сидять, кат їх знає. Ну, проблукаємо ми до рання. Може, так і додому вернемось, нікого не бачивши. А, може, напоремось на їхній патруль. Уб'ємо одного або двох, а нас нікого звідти живим не випустять. Тобі то, Левко, все одно, а в мене жінка, діти ...
— Діти... — глухо озивається Левко.
— Та замовкніть, дядьку Максиме! — Микита навіть підвівся. — Нащо ви його, Пантелимоне Марковичу, сюди кликали?
— Ти що, Максиме, — сказав Шаблій, — хочеш діждати, щоб і твоїх дітей у вогонь вкинули? Так ні! Краще ти згинеш, а твої діти житимуть!
— Та хіба я що? Я кажу тільки, що спочатку треба було б довідатись, де їхні землянки, а тоді вже і йти до них, а не блукать навмання.
— А ти за кого Пантелимона Марковича маєш? — атакує Микита. — Думаєш, він дурніший, ніж твого батька діти?
— Он Дорош був другий такий, як ви, дядьку Максиме, — додає парубок, — а що з ним сталося? Подивилися вони на те, що він їх боїться? Вбили та й усе. А коли нас Пантелимон Маркович сюди зібрали, то вони знають, що роблять. І як-вони скажуть, так і буде.
— Таж хіба я боюся? Тільки як... якби план мати абощо ... де їх патрулі... або провідника надійного десь дістати ...
— Петре! — кличе Шаблій, відчиняючи двері до другої кімнати, — а йди но сюди, ми тобі чарку лишили.
Петро входить, вітається з тими, кого ще не бачив.
— Ну, — питає його Шаблій, — намалював?
— Намалював.
— Давай сюди.
Петро виймає з кишені і розгортає на столі намальований ним плян лісових землянок Тамари Яснозорської. Присутні нахиляються над папером.
— Оце вам, — каже Шаблій, — план, а оце — він показує на Петра — провідник. Ну, Петре, розкажи їм, як до тих землянок пройти, а мені треба їхати. Знову на сьогодні мене в райуправу на якусь дурну нараду викликають. Бумагу прислали та ще й через Левка переказали, щоб приїхав обов'язково. Побачимо, що там таке. Мабуть, знов дівчат до Німеччини визначати.
Чути стук у вікно і голос їздового:
— Дядьку Пантелимоне! Будемо їхати!
— Зараз! — Шаблій дивиться на годинник. — Тепер дванадцять, а мені треба рівно на третю. Трохи запізнимось... Вернуся, мабуть, аж завтра, щоб поночі не їхати. Ти, Петре, скажи матері й Лєні, хай без мене дома не ночують. Прощавайте!
III
Осіння ніч.
Вулиця перед будинком Шаблія.
Тиша.
Десь далеко гримнув самотній постріл.
Знову тиша.
На краю села встає заграва.
Коротка черга з автомата, і друга заграва — з іншого боку.
І тоді, разом — клекіт автомата, крики, собаче гавкання, безладна стрілянина, вибухи гранат і заграви з усіх боків.
Напівроздягнений селянин пробігає вулицею, не зупиняючись.
Дзвін ударив на сполох.
Назустріч один одному біжать двоє селян.
Перший: Де Шаблій? Німці село палять!
Другий: Поможе тепер твій Шаблій! Дожидайся!
Прибігає Микита з ґвинтівкою.
Перший селянин: Микито, де Шаблій?
Микита: Шаблій у город поїхав, на нараду. Ще не вертався.
Другий: У город, кажеш, поїхав. Так то, може, він на нас німців привів.
Перший: Не верзи дурниць! Адже Параска й діти тут лишились.
Підбігає ще кілька селян і селянок.
Микита: Шаблій би вмер, аби село зосталось.
На ґанок сусідньої хати виходить господар у білизні:
— Що там таке, люди добрі? Микита: Крім смерти, нічого.
Дзижчання куль. Селянин на ґанку падає. Юрба розбігається. Але з вулиць, з дворів надбігають інші. Бородатий Максим тягне на плечі «дехтярьова»:
— Микито, ти куди?
Микита: На Кобильчину Цегельню. Максим: Таж там німці. Я біг, вернувся. Мабуть, на Бабиному хуторі тільки й нема. Біжить, не зупиняючися, селянка.
— Ой, лишенько! Убивають, усіх убивають!
Микита: Це з Бабиного хутора Палажка. Маленька дівчинка: Мамо, де ви? Мамо, постійте! З вулички вибігає група селян. Між ними — Цвіркун Данило і Секліта Краснопуза.
Секліта: Це Шаблій на нас німців навів! — Вона показує на Шабліїв будинок. — Бачите? Нема нікого. Ні Параски, ні Петра, ні Олени. То він їх у місто потайки відіслав!
Цвіркун (кричить разом з нею): Це Шаблій нас зрадив, товариші!
З-за хати виходить, важко дихаючи, Петро Шаблій. На ньому німецька шинеля, під полою щось випинається.
Микита (кидається до нього): Де мати, Петре?
Петро: Нема вже в мене матері, дядьку. У Марининій хаті всіх постріляли. І матір, і Лену, і Марину. Од Лєни оце в мене кров на шинелі... Тільки мене не взяли. І не візьмуть ні живого, ні мертвого. Бо я все одно втечу.
Ззаду до Петра підкрадається Данило Цвіркун:
— Товариші! Бийте його, а то він і справді втече! Секліта: Віддячимо хоч на синові за батька! Петро рвучко повертається, відхиляє полу, під нею автомат.
— А цього ти не бачив? Цвіркун падає на коліна.
— Постій так та хоч помолися перед смертю! Підбігає парубок:
— Петре! А я тебе шукаю.
— Ага, це ти. Ну, добре. Слухайте сюди, дядьку Микито, і ви, Дідьку Максиме! Зараз ідемо до Марченків та зберемо» всіх, у кого є зброя. Може, ми якось вирвемось.
Петро, Максим, Микита, парубок, кілька селян відходять.
Люди метушаться, біжать, вертаються, падають. Все ближче полум'я, все голосніше постріли.
На чолі групи, що складається з жінок, дітей і кількох мужчин старшого віку, іде священик:
— До церкви, люди добрі, до церкви! Храму Божого не спалять!
Назустріч звучить:
— Гальт!
З якоїсь вулички на широку, як площа, головну, повну народу вулицю виходить офіцер з перекладачем і десятком есесівців.
— Стійте! — кричить перекладач. — Ніхто не тікай! Слухайте наказ!
Юрба завмирає. Тільки б'ється і голосить простоволоса жінка.
— Ваше село, — говорить перекладач, — є притулком совєтських партизанів. Тому німецьке командування, дбаючи про безпеку для своїх солдатів і для комунікації армії, вирішило ваше село спалити. Всі, хто противиться цьому наказові, розстрілюються на місці. Щоб полегшити операцію, пан офіцер пропонує: всім дорослим зібратися в церкві, а всім дітям — у школі.
— До церкви, люди добрі, до церкви! — піднісши хрест над головою, знову закликає священик. — Я ж казав, що храма Божого не спалять, не посміють спалити ...
Постріли лунають щораз гучніше, стелиться дим, пролітають полум'яні віхті.
Юрба суне до церкви.
Офіцер, в оточенні есесівців, стоїть, ніби приймаючи параду, і тільки час до часу злегка б'є себе по начищеній халяві короткою паличкою.
Люди проходять простоволосі, в самій білизні, тримаючи в руках верхній одяг. Вони відразу не встигли накинути його на плечі, а потім, опановані жахом, забули зробити це.
Сивий чоловік шкутильгає в одному чоботі.
Жінка несе на руках двох немовлят.
Хтось бреде наосліп, затуляючи руками розбите кольбою обличчя.
Здалеку, від церкви, куди вже дійшов священик, чути ніби відгомін церковного співу.
Есесівці, в своїх куртках мов плямисті звірі, багнетами підганяють відсталих.
Тріщать автомати.
Танцює заграва.
Дзвін б'є на сполох.
IV
Згарище.
Самотні чорні стовпи.
На землі — присипані снігом бальки.
Оподаль випинає ребра кістяк недопаленої хати.
Входить Пантелимон Шаблій.
Обличчя неголене, очі глибоко позападали теліпається розірвана пола кожуха. Глухо говорить:
— Нема.
— Навіть трупів знайти не можу.
— Бач, чого у німців для танків бензину не хватає: треба села українські, бензином поливаючи, палити,
— ... Чия воно хата? Отам церкву, разом з людьми, з димом пустили; отам пень од верби; отам: од школи трохи хундаменту лишилось ... Це коли б не Галущенкової Мотрі хата.
— І справді, Галущенкової Мотрі.
— Дем'яне! А збігай но до Івана Кириловича ізнов з райуправи якась бумага прийшла!
— Не чує.
— Нема вже Дем'яна. Нікого нема.
— Тільки я один блукаю по згарищах та з мерцями балакаю.
(Сідає на чорний бальок, що виглядає з-під снігу).
— Був у жандармерії. Кажуть: село партизанське.
— А коли я їм справжніх, живих партизанів привіз, Данила Цвіркуна і Дмитриху Щучиху — випустили.
— Бандитів випускають, щоб потім безневинних палити.
— Я їм той список показую, що в Цвіркуна був знайшов. А вони мені: це, мовляв, не доказ. От і балакай.
— Бо що їм одного чи двох застрелити, як вони мають на меті всіх винищити. Хочуть землю нашу нашою кров'ю угноїти, щоб більше хліба для німців родило...
(Вдивляється в порожню далину).
— Петре? Це ти? Петре!
(Робить крок назустріч нікому. Опускає голову).
— Ввижається. Нема нікого (сідає).
— Це мені вже вдруге. То почулося, що Лєна кличе, а це Петра побачив.
— Мабуть, скоро на тім світі всіх побачу: і тебе, Петре, і тебе, Лєно, і тебе, Параско.
— І Катря з нами буде. Вже скоро десять років, як померла, то воно якось і забулося. Ніби й не було в мене Катрі ніколи.
— Брата й дочку совєти замучили, жінку й цих двох — німці.
— Так кого ж мені більше ненавидіти? Хто з них страшніший? Га?!
— Двадцять років усією душею більшовиків ненавидів, і вся моя сила, і вся моя твердість із цієї ненависти росли. Двадцять років надію плекав, що є ще правда на світі, що принесуть її нам коли не антанта, так німці.
— От і принесли!
— А чи ж знають вони, що, може, вся їхня міць нашими молитвами існує? ... Що ми в Бога перемогу для них випросили? ... Думали: архангел іде на диявола.
— Аж воно, як казав дід Охрім, слуги Антихристові між собою борються, щоб спокусити праведних. А ти, по чий бік не стань, все одно підеш у геєнну вогненную.
— Розумний був чоловік дід Охрім, царство йому небеснеє.
— От і дочекалися ви кінця, діду Охріме!
— Та, мабуть, і я скоро свого кінця дочекаюсь.
— Бож нікого нема в мене на цім світі — і нічого. — Тільки й лишилося, що оцей папірець...
— Пантелимон Шаблій над неіснуючим селом старостою!
— Право на життя, одному з трьох з половиною тисяч даровано.
— Щедрі німці, що й казати, щедрі!
— Село твоє спалено, гніздо твоє зруйновано — а ти живи! Тобі політичну надійність стверджують. Тобі милість роблять!...
— Тож не хочу я такої милости! (Рве папірець).
— Що вулик без матки, що матка без вулика — все одно не жити.
— ... Щось ніби в кишені муляє... (Дістає наган).
— А, це ти, старий приятелю! Вчасно зустрілись. Робив ти мені багато послуг, зробиш і останню.
— ... Може, хтось чогось іншого дочекається.
— Ще десь чотири сини Андрійові світами блукають.
— Ще десь у місті, на дижурстві в поліції, Василь зостався.
— Може, ще хто якимось чудом зберігся.
— Бони молодші, може, твердіші від мене, тож дай їм, Боже, кращого чогось діждати.
— А мені вже... (стріляє собі в груди, поволі хилиться, вимовляє в останній напрузі)... а мені вже ... кінець...


Шпітталь-Драу, 1946
Док-Суд, 1958