ДО КЕМПІСА

Вже стільки років прагну пустині,
Вже стільки років жити несила,
З гіркого смутку слабую нині,
І твоя книга в тім завинила.

Раніш любив я кожну істоту,
Світло і море, і лан безкраїй.
Але ти мовиш, що все марнота,
Що все загине, що все вмирає.

Спраглі цілунку губи жіночі,
Було, цілую, палкий коханий,
Русяві коси й великі очі —
Не мавши й гадки, що це зів'яне.

Але, як твердять вчені глибокі,
Що ти цитуєш в своєму творі,
Люди проходять, мов оболоки,
Або мов тіні й вітрила в морі.

Тепер земного я уникаю
Радощів жодних в душі нужденній.
І, взявши книгу твою, блукаю
У пітьмі ночі непроникненній.

Блідий аскете, сину пустині,
O Кемпіс, Кемпіс, як зле зі мною.
З гіркого смутку слабую нині —
I твоя книга тому виною.