I

Від вас, хто вчує в розсипові рим
Мої, для серця благосні, зідхання,
Що помилка їх породила рання
З тих літ, як був я трохи не таким,

Цим віршам в розмаїтті стильовім,
Де думка й сльози, біль і сподівання,
Я ждав від вас, хто сам пізнав кохання,
Хоч співчуття — не вибачення їм.

Та бачу сам, що довго для народу
Був посміховищем, моє прозріння
Для сорому лише дає нагоду,

Бо плодом маячіння — тільки стид,
Та каяття, та ясне розуміння:
Короткий сон все те, що любить світ.

XVI

Рушає часом батько сиво-білий
Із любого, ще предківського дому
І покидає рід осиротілий,
Де сум і ляк лишаються по ньому,

І несучи своє старече тіло,
Долаючи останніх днів судому,
В єдиній волі він знаходить силу
Перемагати зламаність і втому.

І досягає Риму, щоб узріти
Лице Того*, хто б мав його зустріти —
Так вірить він — у горніх кущах раю.

Так само, Пані, гірко-нещасливий,
В обличчі інших — ніби це можливо —
Омріяний ваш образ я шукаю.

XVIII

Коли звернусь туди, де образ Пані*,
Чиє обличчя — осяйний світець,
Тоді згадки промінно-полум'яні
Ятрять мене і палять нанівець.

Боюсь, чи серце витримати в стані,
І мого світла бачу я кінець,
І потемки відходжу, мов сліпець,
Котрий бреде в якісь краї незнані.

Так я тікаю від ударів смерти,
Та не настільки швидко, щоб, уперте,
Зі мною поруч би не йшло бажання.

Безмовно йду, уста мої — німі,
Щоб словом не зродити спочування,
Щоб мої сльози падали — самі**...

XIX

На світі е істоти гострозорі,
Що дивляться і сонцеві навстріть,
А інших сильне світло вже разить:
Зі сховів їх нічні виводять зорі.

Ще інші е, чиї бажання хворі
На блиск вогню керує марна хіть,
Хоч його сила спалить їх за мить, —
У зграї цій і я, в своєму горі,

Бо зір мій не витримує проміння
Цієї Пані, і бракує вміння
Для схову в темне місце й пізній час.

Тож бачити її — мій уділ надить,
Покірного, в сльозах, мене провадить
За тим услід, що спалює нараз.

xxxIv

Якщо, Аполльо, ти зберіг жадання*,
Край тесалійських вод що зайнялося,
І в пам'яті — русявого волосся
Не затемнило часу проминання, —

Від льодовиць і від вітрів буяння,
Що образ твій вони ховають досі,
Врятуй святе і гідне вшанування
Те віття, де спочить нам привелося.

Хай би твого кохання міць і сила,
Що опертям в гіркім житті служила,
Нам показала сховане в тумані.

І ми б узріли чудо: перед нами
Сидить між трав прекрасна наша
Пані i робить тінь сама собі руками.

XXXV

В задумі, сам, в найбільш пустельне поле
Повільним кроком я, смутний, забрів
З надією втекти до тих пісків,
Що людський слід їх не значив ніколи.

Бо ліпшого немає заборола
Від надто вже цікавих глядачів,
Що їм — ознака потайних вогнів
Моя веселість, зовні прохолола.

Тож вірю я, що гори і річки,
Ліси й поля пізнають залюбки,
Чим е моє життя, для інших скрите.

Але ніде жорстоких і жорстких
Шляхів немає, щоб Амор по них
Зі мною не приходив говорити.